Коли спостерігаєш за війною з екрана телевізора, коли бачиш як від руки російського окупанта гинуть маленькі діти, молоді хлопці й дівчата, ні в чому невинні мирні жителі; коли розумієш, що московські звірі зруйнували половину твоєї рідної України, охоплює жах, а інколи навіть відчай. Але ми навіть уявити не можемо, що переживають ті люди, які опинилися в епіцентрі війни, міста і села яких бомблять цілодобово, які змушені й вдень і вночі сидіти у підвалах і молити Бога, щоб усі ці жахіття якнайшвидше закінчилися. І для того, щоб вижити та врятувати життя своїх дітей, вони змушені залишати рідні домівки й втікати туди, де ще відносно спокійно і де не бомблять. Наша Миколаївська громада вже прийняла таких вимушених переселенців більше тисячі. Дехто із них вірить, що вже найближчим часом вони повернуться на свою малу батьківщину, а дехто вже і не має куди повертатися.
Не має куди повертатися і пані Людмила із Краматорська, яка приїхала кілька днів тому у Миколаїв із сином інвалідом. Жінка добре пам’ятає, що її родина пережила за ці страшні дні та каже, що їхнє життя 24 лютого поділилося на “до” і “після”.
– Про це дуже важко розповідати, а усі ці жахіття, які ми пережили, закарбуються у моїй пам’яті на все життя. 24 лютого десь о 5 годині ранку нас розбудили вибухи. Що це були саме вибухи, ми добре знали, адже пережили подібну ситуацію ще у 2014 році. Але в той момент ми ще не усвідомлювали, що в Україні розпочалася війна. Це вже потім, за кілька годин ми дізнатися, що російські війська розбомбили наш аеродром і відбулося повномасштабне вторгнення в Україну. Ви знаєте, в перші дні ми не думали про те, що нам доведеться втікати із рідного міста. Життя продовжувалося. Правда, навчені гірким досвідом, закупили необхідні продукти та засоби гігієни. Чи було страшно? Мабуть, що так, але спочатку цей страх можна було опанувати, бо особисто я сподівалася, що це все ненадовго. А вже 28 лютого нас охопив справжній жах. Окупанти обстріляли житлові квартали й саме цього дня ми вперше почули звук сирен, який потім лунав і вдень, і вночі. Порадившись із рідними, вирішили ще не покидати рідного Краматорська. Серце здригалося щоразу, коли чули гул чи якісь гучні звуки, але намагалися і далі жити своїм звиклим життям. Та коли 6 березня російські окупанти запустили ракети по центру міста й одна з них потрапила у нашу багатоповерхівку, ми вже остаточно вирішили, що тут залишатися не можна. Спочатку виїхала моя внучка. Вона зараз на Закарпатті, каже, що їй там дуже добре, а що основне, вона перестала здригатися від кожного незрозумілого звуку. Потім у дорогу вирушила я із сином. Їхали поїздом до Львова, дорога була дуже важкою, вагони переповнені. Усю дорогу я плакала, плакала від болю і відчаю, бо у Краматорську залишила усе своє життя. Постійно обмірковувала, що ж з нами буде далі, адже я жінка вже не молода та ще й із сином-інвалідом на руках, але коли приїхала у Миколаїв, зрозуміла, що люди, які тут живуть, нас не залишать у біді. Перші два дні ми провели у центрі для переселенців. Але місцеві волонтери нам знайшли хороше житло у Рудниках і вже скоро ми переїдемо туди. Сподіваюся, що до нас приїде моя донька і зять, які поки залишились у Краматорську, а потім і внучка, і наша велика родина знову буде разом. А ще постійно молю Бога, щоб він дав сили нашим захисникам і вони прогнали цю московську нечисть із нашої землі.
Поділився своєю історією і пан Володимир із Київської області, який разом із внучкою прийшов у центр для біженців за продуктами.
– До війни ми жили у невеличкому селі під Києвом. Жили звичайним спокійним життям. Мали господарку, обробляли городи й навіть уявити собі не могли, що прийде день, коли нам доведеться залишити рідний дім і втікати на Львівщину. Жахіття війни ми відчули на собі у перший же день війни. Зранку 24 лютого над своєю хатою почули страшний гул. Коли вибігли на вулицю, побачили, як над нашою хатою в бік столиці пролітало 17 військових гелікоптерів. Спочатку промайнула думка, що це якійсь військові навчання, але вже за деякий час нас почали бомбити й ми зрозуміли, що в Україні розпочалася війна. Перша думка — хапати дітей, внуків і втікати світ за очі. Але коли я себе опанував, зрозумів, що втеча з землі, де народилися мої діди та батьки, зовсім не варіант. Порадився із рідними й усі в один голос сказали, що ніхто нікуди не поїде. Але вже за кілька днів у нас почалося справжнє пекло. Постійні обстріли навіть не давали змоги зібратися із думками й оцінити усе, що відбувається. Адже думав лише про безпеку рідних, і лишень бачив чи чув, що над хатою щось летить, одразу усіх ховав у підвал. Були такі дні, що ми звідти навіть не виходили. І одного дня моя дружина не витримала і сказала, що далі так тривати не може, і ми вирішили втікати усією родиною до друзів у Миколаїв. Благо, ті нам не відмовили. Зібрали усе необхідне і вирушили у дорогу. Їхали автомобілем майже 4 доби.
Доводилося шукати безпечні шляхи, інколи розвертатися і втікати від ворожої техніки, бо добре знали, що ці нелюди розстрілюють автівки мирних людей. Їхати було дуже важко, інколи навіть хотілося просто повернутися додому. Але з Божою допомогою змогли вирватися із цього пекла. Найбільше радію за свою внучку, бо там її життя просто припинилося, вона практично не виходила на вулицю і перестала спілкуватися із друзями. А тут усе зовсім інакше, тут не стріляють і можна почуватися у безпеці. Тепер дізнаюся про події на Київщині із новин. Хотів іти боронити свій рідний край разом із воїнами ЗСУ, але вже не молодий і поки мене туди не беруть. Щиро вірю, що скоро ми повернемося у рідне село, усе підлатаємо, відбудуємо, і наше життя повернеться у звичне річище. І ще, впевнений, що російські окупанти повинні відповісти за свої злочинні діяння в Україні, адже якщо будинки можна відбудувати, то життя невинних людей, які вони цинічно відібрали, ніхто вже не поверне.
Координаторка центру Наталія Муха розповіла, що за 22 дні війни центр прийняв понад 200 вимушених біженців. Люди приїздять налякані, спочатку плачуть, не хочуть розповідати про те, що там пережили, але згодом опановують себе і починають звикати до нового життя.
– Хочу нагадати, що робота центру не припиняється і ми й надалі продовжуємо надавати прихисток біженцям, займаємось пошуком житла і допомагаємо усім, що в наших силах. Надалі формуємо соціальні коробки для тимчасово переміщених осіб, до яких входить базовий набір продуктів, предмети гігієни, тому завжди актуальним є перелік: провізія (олія, борошно, крупи, домашня консервація, рибні та м‘ясні консерви, солодощі, фрукти, чай, кава, цукор); предмети гігієни (шампуні, мило, зубні пасти/щітки); дитяче харчування (каші, молочні суміші, консерви (овочеві, фруктові, м’ясні). Приносити можна щоденно з 8:00 до 21:00 год за адресою:м.Миколаїв, вул.Просвіти 10.
Вікторія Ничта
