До війни Юлія була успішною тележурналісткою. Щиро і віддано любила свій рідний Харків, дбала про свого коханого чоловіка та двох чудових синів, ходила із подругами до кав’ярні, щоб потеревенити про життя. 24 лютого її життя і життя її рідних змінилося назавжди… Родина Германових виїхала із рідного Харкова у перший день війни.
– Ми прокинулися від гучних вибухів. Я запитала чоловіка, що відбувається, а він мені відповів, що почалася війна, — пригадує Юлія. – Спочатку мене охопив страх, потім відчай, але вже за якусь мить я себе опанувала, бо розуміла, що в першу чергу маю дбати про безпеку своїх дітей. Одразу ж зателефонували брату, щоб вирішити, що будемо робити далі. Обговоривши ситуацію, зрозуміли, що треба кудись їхати із рідного міста. За годину зібрали речі, забрали батьків, кота і собаку і вирушили у невідоме. Коли ми сіли в автомобіль, зрозуміли, що їдемо в нікуди. Уявіть, 8 дорослих людей і ще й кіт із собакою. Куди нам усім подітися і що робити далі, не знав ніхто. Але нам пощастило. Першу ніч ми ночували в Кропивницькому у зовсім незнайомих людей. Жінка, яка нас прихистила, жила у будинку сама із маненькою дитиною, адже її чоловік одразу подався у тероборону, а старший син вже захищав Київ. Я тепер зрозуміла, наскільки треба бути мужньою, щоб пустити у свій дім стільки незнайомих людей. Але у Кропивницькому залишатися також було небезпечно, тому ми подалися на захід України. Я вже добре і не пригадаю, як ми опинилися у Надітичах, але в село ми приїхали о 3 годині ночі. І тут знову нам пощастило, нас запросила до себе чудова жінка Христина, яка за цей місяць стала для мене сестрою.
Коли родина трохи відійшла від пережитого, старший син Юлії хотів повертатися у рідне місто, щоб допомагати ЗСУ.
– Мої сини цю ситуацію сприйняли дуже важко, — каже вимушена переселенка. – Мій старший, який цього року закінчує 11 клас, кричав мені спочатку, що він їде додому, що буде там розбирати завали й допомагати тим, хто залишився у Харкові. Та я змогла йому пояснити, що він там буде лише заважати, адже військовим доведеться відволікатися від основного завдання для того, щоб захистити його життя. Зараз я намагаюся їх все ж вмовити навчатися тут, та поки марно, бо вони дуже сумують за однокласниками, за школою. Їхні класні керівники час від часу виходять на зв’язок, також стараються морально підтримати. Мені здається, що нам, дорослим, легше усвідомити, що життя змінилося і до нього колишнього ми вже не повернемося. А ось їм це зрозуміти значно важче. Адже кожен із них планував своє майбутнє і до початку війни свято вірив, що усе заплановане рано чи пізно стане реальністю. Тому я намагаюся на них не тиснути, адже добре розумію, що це просто треба пережити.
Юлія і її рідні не сидять, склавши руки, а всіляко допомагають.
– Ми постійно допомагаємо у волонтерському штабі в Пісочній, — продовжує свою розповідь Юлія Германова. – Тут нереально добрі й щирі люди. З нетерпінням чекаю, коли мене покличуть пакувати тушонки чи розбирати одяг.Та все ж хочеться додому. Хоча, чи маємо куди повертатися, я не знаю. Наш район постійно обстрілюють, а тому, що зараз із нашим будинком, ми не знаємо. Ті, хто там залишився, виїхати не можуть. Це можливо зробити лише через територію росії, а самі розумієте, що сьогодні це проблематично. Розумію, що Харкову найближчим часом буде дуже важко і від того серце розривається.
Чоловік Юлії Германової зараз захищає рідну Україну у лавах ЗСУ.
– Чоловік одразу пішов на війну, — ділиться жінка. – Він нічого мені не розповідає, бо не можна. Але мені достатньо того, що я чую у слухавку його голос і розумію, що з ним усе добре.
Юлія Германова і її старший син зараз ведуть активну роботу у соцмережах, щоб розповісти усьому світу, хто такі бандерівці і які звірства чинять в Україні російські окупанти. Подаємо вам кілька їхніх дописів.
Мої бандерівці
Слово «бандерівці» викликає якийсь безумовний рефлекс у російських пропагандистів. Ніби тумблером вмикається хвороблива уява скабєєвих, соловйових та вороху інших ноунеймів…
Наскільки серйозним має бути діагноз, аби в голові могли хоча б віддалено з’явитися такі нездорові вигадки, якими безперервно годують російські псевдожурналісти свою аудиторію — безумовно, питання риторичне…
Та автори особливо не переймаються — недолугий споживач і таке проковтне, навіть не вдавиться. Як у Пелевіна – «піпл хаваєт».
Та з таким апетитом, що кадирівці з нестримним завзяттям кидаються розшукувати ворога №1 – Бандеру… Коментарі та інші численні приклади ідіотизму зайві?! Однозначно, бо продовжувати перелік найбезглуздіших фейків можна нескінченно…
А що бандерівці?! Посміхаються та продовжують своє робити: надавати прихисток тим, хто змушений був покинути свій дім, бо до нього вдерлися «визволителі»; робити можливе та неможливе, аби забезпечити захисників усім необхідним…
От мої бандерівці найлютіші!!! Вони поселили нас у себе та оточили такою всеохопною любов’ю, що важко передати словами. А ще вони постійно намагаються нас нагодувати — однозначно планують відкормити покраще та з’їсти)))
Бандерівці невгамовні — вони збирають речі, їжу, возять гуманітарку з-за кордону для захисників України та переселенців; вони практично щодня готують сотні, тисячі банок тушонки та зворушливо, з надзвичайною ніжністю пакують їх для передової. Ну… Ви зрозуміли — страшні люди, такими реально хіба дітей та росіян лякати)))
Р.S. Не впевнена, що колись зможу підібрати слова, аби хоча б частково висловити те почуття вдячності, яке мене переповнює…
Юлія ГЕРМАНОВА
Єдність українського народу
Війна, яку путін розв’язав в Україні, мала знищити нашу Державу. До цієї мети кремлівський тиран рухався роками, методично створюючи напругу серед українців, намагаючись розділити наш народ та протиставити одну частину іншій: східняки та галичани, мешканці Донбасу та Полісся….
Насправді путін, безумовно, не новатор у питанні спроб штучно роз’єднати український народ. Протягом століть наша історія майорить прикладами того, як зовнішні сили шукали шляхи розділити українців.
Нас роками змушували забути, хто ми є насправді. І, на жаль, з певною частиною населення місія вихолощення пройшла успішно. Але війна розставила все на свої місця та нагадала кожному з нас: МИ — УКРАЇНЦІ!
Безглузда, нічим не виправдана російська агресія розкрила сутність кожного, адже грати, вдавати з себе когось іншого в критичних умовах просто неможливо. Хтось втік, в комусь прокинулась його сєпарська схильність, хтось вирішив заробити статки, торгуючи гуманітаркою… Але левова частка продемонструвала себе справжніми українцями — волелюбними, сильними, мужніми, готовими об’єднатись у тяжкий момент.
Вміння стати єдиним цілим перед спільним ворогом, забувши про різні точки зору на другорядні питання — характерна риса українців, якою захоплюються і яку не всі можуть зрозуміти.
Критикувати владу, вільно висловлювати свою думку, як би радикально вона не відрізнялася від “генеральної лінії партії” – то в Україні завжди було святим і недоторканим.
На нашій землі панувала і пануватиме демократія. Я думаю, так влаштований український народ і його логіка: ми не здатні підкорюватись людині-єдиновласцю, будь то Гетьман, чи диктатор-президент. І хтось, напевно, наведе приклад Гетьманщини чи Січі. Але ж ані гетьмани, ані отамани ніколи не мали усієї повноти влади, а найважливіші питання вирішувалися демократичним шляхом, на радах.
Чи були колись часи, аби уся українська громадська активна спільнота була задоволена діями влади? Та де там! І своє невдоволення українці не тримали у собі — ми виходили на майдани та чітко заявляли про це. Не маю жодних сумнівів, що так само ми вчинятимемо і далі. Ніхто не зможе зупинити наш народ від такого способу висловлення своїх думок.
Але усі дискусії та диспути водночас припиняються, коли йдеться про захист держави. Це — першочергова задача, все інше владнаємо пізніше, спочатку — знищимо ворога!
Єдність українського народу – дивна річ і по-справжньому проявляється лише в критичні моменти. За останні два десятиріччя ми мали Помаранчеву революцію, а пізніше — Революцію Гідності та початок російського вторгнення, що надзвичайно сильно об’єднало український народ. Та повномасштабна війна, якою путін пішов на нашу державу, змінила нашу націю назавжди.
Цього разу навіть наймахровіші фанати росії прозріли. Тепер вже однозначно зрозуміло всім — росія нам не брат. Хоча народ рабів ніколи й не був нам “братським”. Декому важко поки що це визнати, особливо публічно, але кожен вже точно розуміє цю істину.
Зараз український народ в єдиному непереборному потоці воює з ворогами, хто де може. Прості селяни допомагають українським солдатам рити окопи, голіруч зупиняють танки, крадуть техніку окупанта та годують його отрутою. А після звільнення свого села від російських загарбників зі сльозами щастя на очах зустрічають українських воїнів.
Мешканці міст збивають безпілотники закрутками, палять техніку коктейлями молотова, виходять на мітинги в окупованих містах і тим самим лякають озброєних до зубів ворогів. Окупанти по-справжньому бояться неозброєних людей, бо немає такої зброї, яку можна було б протиставити самовідданості українців звільненню нашої землі.
Цивільні українці виявляються в мільйон разів сміливішими за вояк “другої армії світу”. Усвідомлення такого розкладу лякає ворогів та надихає українців. А ще тих, хто в умовах підлої війни продемонстрували себе справжніми друзями (хотів було написати “брати”, проте, після росіян це слово надовго отримало негативне забарвлення) українців: поляків, литовців, латишів, англійців, словаків, чехів, грузинів, білорусів, горців.
Представники цих держав гідно захищають Україну у складі Міжнародного Легіону в складі ЗСУ, ці держави невпинно допомагають нам зброєю та харчами, медикаментами та притулком для українських біженців…
Ми відчуваємо підтримку практично цілого світу, а самі, своєю чергою, стоїмо на захисті Європи від необільшовицьких окупантів.
Не знаю, чи був колись наш народ сильнішим за те, яким він є зараз, але точно знаю, що зараз українці — сильніші від усіх. Не сумніваюсь — перемога буде за нами! Нам боляче втрачати рідних, знайомих і друзів. Та хоч які великі жертви — боротьба конечна!
Слава Україні!
Данило Германов
