Людмила Бабська з Миколаєва не належить до числа тих людей, хто любить бити байдики. В імпровізованій бабусиній скрині гачкований нею одяг давно не має місця, тому ним заповнені ще й сучасні шафи, а прикраси ручної роботи, що теж виграють барвами, милують зір в усьому помешканні.
-Потрапила в Миколаїв із Вінниччини за скеруванням на роботу на місцевий хлібокомбінат, – починає розповідати про себе неохоче, бо не вважає свою особистість достойною журналістської уваги. (Ох, ця скромність… Є люди, котрим тільки натякни, то одразу хапаються за можливість пропіаритися, особливо політики, чи то пак – політикани. А людина, котра справді кожну хвилину віддає якійсь корисній справі, вважає, що вона така, як усі…).
Людмила працювала завідувачкою лабораторії Миколаївського хлібокомбінату (раніше був харчокомбінатом, де виготовляли безалкогольні напої, цукерки тощо) та головним інженером і будувала Новороздільський хлібозавод, де процеси були механізовані. Згадує, як зі сльозами добивалася фінансування.
-Нічого того вже нема… Тут, у Миколаєві, приватизували, в Новому Роздолі знищили, продавши обладнання як брухт металу, – сумно зітхає пані Людмила, повертаючись спогадами у не такі вже й далекі часи. – У Львові державні пекарні збережено, а в районах їх діяльність тоді не підтримано… Я на пенсії вже більше двадцяти років, але й досі серце болить…
Щоб, як кажуть, не тинятися без діла й від ранку не чекати вечора, Людмила-пенсіонерка активніше зайнялася улюбленим ще з дитячих років рукоділлям. Любов до плетіння прищепила шкільна вчителька. Навчила дівчаток і шпицями володіти, й гачком.
-Тоді я лише для себе щось гачкувала, – згадує майстриня свої перші кроки в ремеслі.- Та й не було такого величезного вибору ниток, як зараз…
Пані Людмила розповідає про минуле, демонструючи вироби того часу. Зберегла небагато давніх речей, та жодної старість не торкнулася.
-Головне у готовому виробі – якість ниток і колір. Визначившись із метою роботи, підібравши матеріали, сміливо беріться до справи, – з ентузіазмом розпочинає майстер-клас для читачів «Громади». – Перші кроки завжди повільні, бо треба вправлятися в роботі. Мені більше подобається гачок, аніж шпиці, бо ним працюється швидше, якщо маєш вправність.
Вона бере гачок і нитки номер 10. Із нитки замикає коло і плете ланцюжок.
-Якщо ж хочеш виплести пряму річ, то повертай гачком назад, а якщо коло – то терпляче прив’язуй петлю до петлі, – коментує свою діяльність.
-А які нитки використовуєте найчастіше? – запитую пані Людмилу.
–Звісно ж, що найкращі! – заохочує слухати уважно і запам’ятати. – Вибір великий. Чи звичайна вовна, чи ангора – важливо підібрати улюблений колір. Бо ж треба обирати з-поміж шестисот відтінків! Колись у продажу були тільки ленінградські, бавовняний ірис різних кольорів, а найчастіше – білий. На комірці, накидки, скатертини підходить нитка номер десять.
А ось – серветки, вишиті на полотні гладдю, з гачкованим краєм. Красиві! Онде – набір серветок столовий святковий. Але родина ніяк не наважиться користуватися! Бо ж стільки праці вклала бабуся! Тож нехай ще побудуть незайманими…
А ще милуюся гачкованими платтями на різні сезони, светрами, болеро, накидками на ліжко, на подушки. А онде – навіть купальники, спідня жіноча білизна, кольє, шарфи, килимок… А це що? О, та це ж ляльки – казкові персонажі! А ще – «одяг» для посуду…
У багатющій колекції майстрині Людмили Бабської є й вишивки бісером, нитками.
І коли вона все це робить?
-Рукоділля мені подобається, це заняття – моє улюблене. Попри родинні, господарські чи хатні справи, якими займаюся теж із любов’ю, без примусу, гачкування чи вишивання колись доповнювала ще й пошиттям одягу для себе. Перше плаття пошила за ніч вручну. Часи були нелегкі. Купила тканину, спробувала розкроїти, зшила докупки і побачила, що буде добре. Тоді до ранку вручну, бо швейної машинки не мала, шила «начисто» і наступного дня одягнула. Подруги не могли надивуватися, не вірили, що я самостійно це змогла, – згадує пані Людмила.
Вона не приховує труднощів далекої молодості. Бо саме вони гартують людину будь-якого віку. У труднощах формується характер, виробляється сила волі. А потім життя віддячує за наполегливість і сумлінну працю.
-Весілля ми з чоловіком не відгуляли, бо самі не спромоглися, а батьки були далеко, – розповідає не без суму, адже недавно стала вдовою… – Проте «срібне» нам справила миколаївська громада, бо були запрошені відсвяткувати його на міській площі, де відзначали ювілейний День міста Миколаєва. Оце було свято!
Нині родина Людмили Бабської – це й діти, й онуки, навіть маленькі правнуки… Усі поважають і люблять маму, бабусю і прабабусю, бо в неї лагідне серце і щира душа, а ще – вправні, працьовиті руки, що не знають спочинку й не бояться втоми…
Леся Бардак
