За даними ООН через підступний напад Росії на Україну 1 мільйон 200 тисяч жителів нашої держави тепер вимушені переселенці. Більш ніж половина – 650 тисяч – направилась до Польщі, 145 тис. – до Румунії, 103 тис. – до Молдови, 90 тис. – Словаччини.
Прикордонні поневіряння
Серед вимушених переселенців – моя кума Світлана Т. (прізвище з етичних міркувань не називатиму). Налякана війною і швидким розгортанням бойових дій, Світлана з 7-річною донькою запанікувала і поривалась покинути Україну. Два дні вагалась, очікуючи, що ситуація внормується. Усі ці дні кума була прикута до смартфона, переглядала й читала тривожні новини. Врешті вирішила: у рідній країні небезпечно, треба їхати. Почала збирати валізи та наводити контакти.
У Чехії асистенткою медсестри працює Тетяна, двоюрідна сестра Світлани. Клініка орендує для медиків гуртожиток, тож місця для ще двох родичів має вистачити. Кума почала пошук транспорту.
Чим і як дістатись кордону без власної автівки? Охочі нажитись на горі та паніці перевізники встановлювали десятикратну «таксу» – 5-7 тис. гривень з сім’ї. За ці кошти обіцяли довезти до кордону. Довозили й залишали йти ще 30-40- кілометрів до заповітної «брами» (так називають кінцевий пункт пропуску).
Світлані поталанило. Миколаївський таксист виявися совісним і взяв «по-людськи» – 500 гривень з кожного пасажира. Перед виїздом задав кілька риторичних запитань: «Ви знаєте, куди ви їдете? Ви знаєте, що там твориться?». Почувши ствердні відповіді пасажирів, рушив до пункту пропуску «Шегині-Медика». Кмітливий таксист добре знав про кілометрові черги, тому зметикував та поїхав «псячими» стежками, виїхав на польову дорогу, добряче підрізавши частину шляху. Та фарт тривав недовго, бо скоро поліція зупинила і зібралась розвернути кмітливцю. Як пояснили правоохоронці, ця дорога призначалась лише для проїзду гуманітарного вантажу і мала бути вільною від будь-якого транспорту. Та жінки в мікроавтобусі здаватись не збирались, почали «давити» на жалість. У таксі була жінка з онкологією та 4-річна дівчинка, яку постійно нудило. Найпереконливішим аргументом для поліції став пакет з «продуктами» закачування. змилосердились і пропустили.
Та навіть така транспортна оказія не врятувала жінок з дітьми від тривалого простою в черзі.
«Очікували в черзі 12 годин, з них більша частина часу припала на ніч, промерзли до кісток, донька на валізі засинала. Мусила її щоразу будити, щоб тримати чергу. Працювало лише одне «віконечко» для пішоходів і одне для водіїв», – пригадує Світлана свої поневіряння.
«Дуже багато було жінок з візками, біля нас була в черзі жінка з дитиною, якій 6 днів від народження. У чергах багато чоловіків, які супроводжували жінок, допомагали везти валізи, нести рюкзаки чи дорожні сумки або дітей на руках. Потім чоловіки вертались назад 30 кілометрів, бо їх ніхто не випускав. В голові ще досі весь цей гамір впереміш з дитячими плачами й криками», – доповнює жінка.
Та світ не без добрих людей. Українські волонтери згуртувались і навіть на кордоні допомагали, як могли.
«Готували чай, пригощали канапками, печивом, навіть картоплю з сосискою давали. Щоб зігрітись, давали пледи, дітям – курточки, дитяче харчування, підгузки, вологі серветки», – пригадує кума.
Помітила Світлана представників «Червоного Хреста», які надавали першу медичну допомогу.
«Жінки були такі змучені, що на узбіччях залишали валізи з речами, одягом. Брали лишень найнеобхідніше. Поряд з нами були жінки, які йшли дві доби. Бувало, що хтось пішов до вбиральні, а його чергу вже хтось зайняв і треба було доводити, що займав чергу. В іншому випадку – повторно займати чергу», – розповідає Світлана.
Усім поневірянням врешті-решт приходить край. Таким краєм став перетин пішохідного кордону.
«Нас зустрів з усмішкою польський прикордонник і допоміг з валізами. Вже на польському кордоні нас прийняли волонтери, запитували, чи маємо житло, чи маємо до кого поселитись? Пригощали чаєм, печивом. Людей зустрічали з табличками, пропонували житло й роботу. Було дуже багато транспорту, автобусів», – пригадує Світлана.
Почувайтесь як вдома, але не забувайте, що ви в гостях
Вісім годин автівкою – і Світлана з донькою уже була в чеському курортному містечку Їчін – адміністративному центрі Краловоградецького краю. «Райське місто» – так називають містечко чехи. Центральна площа міста дуже схожа на львівську площу Ринок. Їчін – це як у нас районний центр з населенням майже 80 тис. жителів (майже як Стрий та Дрогобич).
Три дні дала чеська влада переселенцям, аби «відійти» від тривалого переїзду, оговтатись і відпочити. А далі чекали усіх в поліції, щоб «нагласитись», тобто зареєструватись.
«Працівники чеської поліції, які нас реєстрували, усі були вдягнуті у вишиванки та відкрили усім українцям безплатно робочу візу та медичну страховку на один рік», – розповідає Світлана.
Пригадала також, що до відділку поліції завітала росіянка з російським паспортом, вимагала, щоб їй відкрили візу як біженці. У відповідь почула: «Нічим вам допомогти не можемо. Повертайтесь туди, звідки приїхали».
Коли Світлана повернулась до чеської квартири, була приємно здивована пакунками під дверима. З’ясувалось, що дружина водія, який підвозив їх з польського кордону, купила доньці Світлани презенти. Наплічник, одяг, ляльку Барбі, конструктора Лего, м’які іграшки, канцелярію. Такого приємного сюрпризу та великодушності не очікувала.
Більш як тиждень щодня Світлана читає тривожні новини, запитує, яка у нас в Миколаєві ситуація та поки що омріяного заголовка «Війна закінчилась» не знаходить. Щоб хоч трохи розвіятись, разом з донькою з’їздили до зоопарку, багато гуляють містом і там відчувають, що в безпеці.
У львівському офісі, де працює Світлана, керівництво облаштувало волонтерський центр. Кажуть, що з наступного тижня відновлюють роботу, тому кличуть назад додому. Наразі Світлана чекає повернення додому, як і багато хто, сумує за рідними й домівкою, бо в гостях добре, а вдома – найкраще.
Три дні в дорозі
–Де у вас тут ринок? Не підкажете, як пройти? – російською спитали мене двоє молодих людей.
–Нам по дорозі, ходіть зі мною, покажу, – відповіла, бо якраз туди й прямувала.
Дорогою знайомлюсь, запитую, звідкіля приїхали.
«Ох, як ми тільки не добирались до Львова. Три дні в дорозі. З Києва в Дніпро і до Львова. Тут нас прихистили небайдужі. Живемо у квартирі», – розповідає студент Максим.
Максим і Валерія – четвертокурсники Київського технічного університету. Здобувають технічний фах. Родом з Дніпра та Маріуполя.
«Вже третю добу не можу додзвонитись до рідних. Маріуполь без зв’язку», – поволі студент Максим переходить на українську мову. Його подружка Валерія трохи тримається осторонь, але згодом також розмовляє українською.
Максим зізнається, що дуже боявся, аби його зі студентської лави не затягли до військкомату і не відправили воювати. Пробую розвінчати його страхи, запевняю, що в «гарячі точки» відправляють лише військових з бойовим досвідом.
Дорогою говоримо про мужні міста, які сміливо обороняються. Не говоримо на дражливі теми, не зачіпаємо те, що болить, а прощаємось оптимістично: «Україна переможе!».
Любов ДОБЖАНСЬКА
