Йшов ото сільською вулицею і мою увагу привернуло дівчатко, що завзято плигало на батуті посеред викладеного узорчастими плитками подвір’я. Уздрів крізь відкриту браму (вочевидь, хтось щойно заїжджав на обійстя) і щиро подивувався: «Нічого собі! Вже дітки на власних батутах бавляться. Таке задоволення доступне лише десь на міських атракціонах. Та й то за гроші і лише обмежені часом – за пару десятків гривень кільканадцять хвилин втіхи. А тут задурно та ще й скачи, скільки душа бажає…».
Не встиг отак по-доброму позаздрити дівчинці на батуті, як брама повільно зачинилася, злившись в одне з височеньким парканом. І мені раптом стало шкода малої. «Воно ж одне-однісіньке, як пальчик, відгороджене від білого світу. Ні сміху не чути, ні веселих зойків. І подвір’я якесь геть «замуроване». Ні квіточки тобі, ні травички зеленої…».
А довкруг палахкотіла багрянцем «золота» осінь. Саме той час, коли сонечко ще обдаровує землю лагідним теплом, небесна блакить видається теж по-особливому ніжною, а сріблясті пасма «бабиного літа» снують над землею, чіпляючись за першу-ліпшу билинку. Господи, з яким нетерпінням чекалося нам, малим, такої благословенної пори. Коли, прийшовши зі школи, можна було пошпурити кудись у запічок «торбу» з книжками та зошитами і гайда туди, де безмежний простір і така ж безкрайня дитяча втіха – на картопляне поле. Бігли туди не для розваги чи забави. Мали конкретне завдання – визбирувати у плетені кошики пропущені дорослими бульбини, зносити їх до мішків.
Зате потім, коли старші в’язатимуть наповнені міхи та укладатимуть їх на віз, нарешті прийде наше довгождане – час пекти бульбу. Ось тато чиркнув сірником, ось перші цівочки диму пробились крізь картопляне бадилля, ось вже і язички полум’я показались. А коли вогонь набере сил і над полем здіймуться клуби сизого диму, ми гасатимемо у тому димовиську, мов навіжені. Раз по раз виринаючи, щоб втерти сльози від їдкої пелени і тут же пірнути туди знову.
Коли ж багаття поволеньки згасне і догорять останні бадилинки, прийде ще одна така жадана мить – вигрібати з гарячого попелу розжарені картоплини. Вони пектимуть долоньки, їх треба буде підкидати вгору, ловлячи зі сміхом та острахом. Але ось нарешті картоплина розламана, з неї струмить білява пара і можна приступати до трапези. Яка ж то смакота, ось ця майже зовсім обвуглена або ж іще недопечена, почасти напівсира бульба з нашого городу?! Куди там теперішнім смаколикам?!
І була у тому осінньому дійстві ще одна, не менш довгоочікувана «захцянка» – простір. Звільнені від врожаю та гички-ботвини поля ставали ареною для нових дитячих ігрищ. Приміром, «лапанки». Коли просторінь майже безмежна, бігай собі, наздоганяючи найменш прудкого, скільки душа забажає. Щоб вже за мить, ледь перевівши подих, вже самому тікати. І так, аж допоки з того чи іншого подвір’я залунають перші команди когось з батьків: «Діти, додому!». І вже у сутінках, вкрай втомлені, але щасливі, ми нехотя розходились по домівках. З твердим наміром завтра зібратися знову аби затіяти якусь нову гру.
То могли бути, приміром, не менш енергійні «жмурки». Це – вже десь на вигоні, коли один мусить «жмурити», закривши очі, а решта ховалася хто куди. «Жмурити», звичайно, нікому не хотілося, тому у хід йшла невідомо звідки взята російськомовна скоромовка. Текст її пам’ятаю досі. «Вишел месяц із тумана, винул ножік із кармана, буду резать, буду біть, скажі, міла, каво любіть». Ось так, бубнячи собі під ніс дурнуватий текст, хтось з найстарших тицяв пальцем кожному у груди аж поки не зупинялось на комусь останнє слово «любіть». Той і мав «жмурити». І допоки невдаха, схиливши голову до стовбура каштана, що ріс посеред вигону, та закривши долонями очі вигукував: «Рахую до десять!», усі кидались урізнобіч. Хтось шмигляв у кущі над річечкою, хтось дряпався на стару вербу. А ще хтось притаївся під дерев’яним місточком. І починалися пошуки. З бігом навипередки, з гарячими суперечками… Щоби вже за якусь мить усе починати спочатку.
Та, поза всяким сумнівом, найулюбленішим захопленням (після футболу, звісно) для хлопчаків нашого покоління була гра у «войну». Вона мало щонайменше дві характерні особливості. По-перше, участь дівчат категорично заборонялася (не жіноча то справа – воювати), а, по-друге, «боєць» мав обов’язково «озброїтися». І ось тут наставав найпікантніший момент. Бо кожному кортіло похизуватися власною «зброєю». Адже саме вона, «зброя», безпосередньо впливала на статус майбутнього учасника «бойових» дій. Аж до призначення майбутніх «командирів». Тому хтось вирізав з дошки контур «німецкого» автомата, ще хтось подібним чином майстрував гвинтівку, «ствол» якої вінчав товстий дріт – «штик». Ми ж, найменші, обходилися виламаним з верби гілляччям, яке обчімхували чи то на «автомат», чи на примітивний «пістоль».
У фаворі ж ходили ті, хто спромігся на «справжній пістолет». Так називали виріб, що складався з дерев’яного держака, до якого дротиками міцно кріпилась цівка з бузини. До неї припасовувався так званий «штомплик», що приводився у дію завдяки будь-якій гумці. А «набоями» слугували звичайнісінькі… горох або квасолини.
«Озброєне» таким чином військо ділилося на два табори, щоб розпочати баталії з вигуками «др-р-р-р, я тебе вбив!». На що «убитий» миттєво відповідав: «Бах! Бах! Я тебе скоріше!». Що давало привід обом «небіжчикам» до хрипоти сперечатися, хто все-таки вийшов переможцем у двобої. І арена ось таких «бойових» охоплювала усю можливу територію: згадані опустілі поля з вигоном, навколишні кущі та зарослі очерету, пастівники. А інколи навіть перекидалися у сосновий лісок, що за кілька кілометрів від села.
…Промайнуть, відлетять у вирій роки. Лише у теплих спогадах жеврітимуть оті захопливі дитячі забави. І вже дорослим, вертаючись додому, неодмінно купував своїм племінникам якісь іграшки. Щось таке, про що з братом у дитинстві могли лишень мріяти. Приміром, популярні на початку вісімдесятих років минулого століття «луноходи». Це такі машинки на батарейках, які приводилися у дію приєднаним на довгому дроті-кабелі пультом. І допоки племінники з непідробним захопленням кермували по підлозі своїми «луноходами», ми з братом згадували кравчиню тітку Параску. Як чи не щодня ходили взимку до неї, у надії розжитися на вивільнену від ниток дерев’яну «качалку». І скільки ж то втіхи було, коли нарешті сподівання збувалися. Мов на крилах мчали тоді додому, міцно стискаючи у долонях не одну, а відразу дві «качалки». Аби вже у хатньому теплі майструвати якісь свої примітивні возики-машинки. І для цього вистарчало лише кусня алюмінієвого дроту.
Або ж іще пригадую випадок, коли у черговий приїзд подарував племінникам пістолі з мішенями у придачу. Вистрілювали ці пістолі прилипачками завдяки звичайнісіньким пружинам. І ми з братом, мабуть, бажаючи бодай на мить вернутися у власне дитинство, прикріпили мішені до дверей і спершу самі позмагалися у вправності стрільби. А вже потім передали «зброю» нетерплячим хлопченятам.
За цим дійством з усмішкою спостерігала наша мама.
– Ви – як маленькі діти. Ще би досі бавуньцялися… – мовила з лагідним докором.
– А чом би й ні?! – відповіли в унісон. – Таких забавок ми точно не мали.
– Ой, що ні, то ні… – погодилась мама.
І тоді мене щось спонукало запитати неньку:
– А чим Ви, мамо, маленькою бавилися?
Зійшла ніжність усміху з маминого лиця. Натомість – незрозуміла наразі зажура.
– Як би то вам сказати, діти? Змаленьку пам’ятаю себе то з серпом, то з веретеном у руках. Влітку вчили жати, взимку – прясти.
– І що, навіть якоїсь ляльки не мали?
– Хіба що з кукурудзи – скрушно усміхнулась матуся.
– Ну, недоспілим кукурудзяним качанам заплітали коси ще наші дівчатка-однолітки. – спробував віджартуватися. – А тепер он ляльки і очі відкривають-закривають, і «ма-ма» кажуть.
– Тепер дітям – рай. – відповіла мама і приязний усміх знову осяяв її обличчя.
А, помовчавши хвильку, додала:
– У кожного дитинства – своя забавка…
З того часу теж немало води спливло у річках. Он і сам давненько став дідусем. Але оте, мовлене колись мамою «Тепер дітям – рай», вряди-годи вертається до мене запитальним: «А що б Ви сказали, мамо, про своїх правнуків?». Які не тільки всілякими найрізноманітнішими машинками по підлозі шурують, але й можуть сісти за кермо власного, наразі іграшкового авто. Або ж осідлати такий же пластмасовий мотоцикл і гасати ним довкола хати. А зброї всілякої – Господи сохрани і помилуй! Інколи іграшкові пістолети-автомати від справжніх не відрізниш. І стріляють вони зі звуком, і миготять грізно. Щось подібне нам колись не могло приснитися навіть у сні найрайдужнішому, найфантастичнішому. А що вже для дівчат понавидумували?! Ляльки інколи вищі від самої «господиньки». То вже навіть не рай, мамо, у Вашому тодішньому розумінні. То щось у стократ вище, розкішніше.
І бавитися б нашим діточкам, внучкам, правнучкам отим іграшковим розмаїттям, що почасти асортиментом не поступається дитячим садочкам, якби не одне «але». Маю на увазі вже інші, так звані комп’ютерні ігри. Ще донедавна вони були доступні лише власникам тих же комп’ютерів. Тепер же, зі стрімким, просто таки ураганним розвитком новітніх технологій такі ігри стали досяжними буквально для кожної дитини.
І відразу, як на мене, стали справжнісінькою пошестю, яка полонила і малюків, і старшеньких, і старших. Бо хіба це нормально, коли дитинча ще добре говорити не навчилося, а вже тягнеться до телефона, самотужки включить собі ту чи іншу гру і його вже ніяким чином не відірвеш від кольорового екранчика. Що вже казати про старших дітей, які можуть годинами просиджувати, втупившись в оті екрани своїх смартфонів-айфонів?!
«Зате, як розумово розвиваються діти, скільки знань можуть почерпнути звідти!» – чув неодноразово в оправдання. Не сперечатимусь, є там дійсно чимало позитивних моментів. І з розвитком, і зі знаннями. Навіть переконливий приклад на користь цього можу навести. Ось найменшенький онук всідається мені на коліна і демонструє дідові весь процес будівництва хати: від копання фундаменту – до порядку. І не тільки демонструє, але й сам бере участь у спорудженні. Знає, куди тицьнути пальчиком, щоб навантажити розчин, а потім його розвантажити, щоб потім помити авто і так далі. Корисними є й україномовні коментарі. Відтепер онучок знатиме, що то є саме розчин, а не «роствор», і що везе його не «грузовик», а вантажівка. І т.д., і т.п.
З одним тільки важко погодитися. А саме з тим, що за подібним заняттям діти можуть проводити години. І справа навіть не в тому, яке навантаження витримують оченята та у якому режимі працює їхній мозочок. Вони сидять нерухомо, зіщулившись, а весь простір обмежений згаданим екраном телефону. І нехай мене бештають за старомодний консерватизм, але наполягатиму на своєму: діти змалечку повинні щонайбільше рухатись, пізнавати світ, безпосередньо стикаючись з ним, набиратись досвіду, набиваючи, образно кажучи, власні гулі на власному чолі. Зрештою, не дурний же стверджує: рух – це життя.
Саме тому мені щиро жаль теперішніх діточок, які так і не гасатимуть у сизому димовинні від спаленого бульбатиння (палити щось на городах категорично заборонено!), не куштуватимуть майже обвуглені або ще недопечені картоплини (хто таке брудне дозволить навіть у руки взяти!), не вигрібатимуть талого снігу з халяв кирзових чобіт (де тепер ті зими і ті чоботи?!), не бавитимуться «лапанки» – «жмурки» по тій простій причині, що мають зовсім інше заняття. Натомість, вийшовши надвір, мружаться від сонячного проміння, а свіже повітря забиває їм памороки.
Степан Семенюк,
м. Миколаїв
