Це мала бути зовсім інша стаття… Можливо, на медичну чи політичну тематику, чи, може, взагалі про щось інше. Проте 10 липня 2020 року всі ці теми відійшли на другий план: у зоні бойових дій, на війні з Росією, під час мінометного обстрілу загинув молодший лейтенант наш земляк з Жидачева Тарас Матвіїв.
Журналіст, учасник Революції Гідності, співзасновник “Пошукової ініціативи Майдан”, співзасновник волонтерської ГО “Народний легіон”, волонтер, один із засновників осередку Української Галицької Партії на Жидачівщині. Депутат районної ради 2015-2019 років. Воїн світла і добра, воїн справедливості!!!
Після закінчення журфаку в університеті імені І.Франка працював журналістом у Києві. Після Майдану повернувся додому в Жидачів, аби розвивати рідний край. Не сприймав корупції, некомпетентності, байдужості та несправедливості. Був прямим та різким у висловлюваннях. Але завжди справедливий. Жертовний, сильний духом. Справжній патріот України, не боявся погроз, хоч отримував їх багато через свою громадську позицію. Вів та пропагував активний та здоровий спосіб життя. У 2019 році закінчив Академію сухопутних військ у Львові, отримав звання офіцера і вже вдруге пішов на фронт.
«Критикуєш – пропонуй. Пропонуєш – роби!» Таким було життєве кредо Тараса Матвіїва. Героя, якого вбили російські найманці. 31-літній Тарас загинув, рятуючи інших. Він встиг витягнути двох побратимів із бліндажа, який загорівся. Відніс хлопців у безпечне місце. Та коли повертався, сам потрапив під осколки ворожої міни. Вона смертельно травмувала Героя.
Я вибрав кілька цитат з його статей, які сьогодні набули ще більшого значення.
“Мені не соромно. А вам? Мені не соромно, що не стояв осторонь тоді, шість років тому. Мені не соромно за жоден день від 21 листопада й до 20 лютого 2014 року. Мені не соромно дивитись в очі батькам загиблих і зниклих. Не соромно за людей, що стояли праворуч і ліворуч у балаклавах і без. З палицями і без. В Києві чи будь-де. Що звертались до Христа чи Магомета. Повага. Рівність. Жертовність. Цього ніхто не забере. Як би не старались речники холуйських мас нівелювати, очорнити, стерти навіть згадку про здвиг Майдану. Смак стихійної свободи назавжди в’ївся в пам’ять. Ті, хто її скуштували бодай одного дня, вже не забудуть. Решті той смак нестерпний. Коли ж мене запитає нащадок, що я робив у ті страхітливі миті, я знатиму що відповісти. Щонайменше – не стояв осторонь. Тож мені не соромно. А вам?”
“Пісок в берцях і на губах, перша сивина на скронях і вічні синці від недосипу – це все не мало значення. Навіть коли наші ряди рідшали, бо когось забирала куля, а іншого еміграція чи емоційне вигорання, ми продовжували йти. Аж донині. Вперше від 2014 року я похитнувся. Досі жодного разу мені не доводилось сумніватися в доцільності свого вибору. Як на мене, у час великих змін злочинно стояти осторонь. Тому робив, що міг, хоч не завжди успішно чи завершено. Впевненість у кінцевій меті давала снагу продовжувати рух до цілі. Якщо узагальнити – це повноцінна країна можливостей зі здоровою «гуманітарною аурою нації». Мрія Ліни Костенко, яку українці поволі почали втілювати. Тут кожен мав би згідно зі своїм внеском і напругою творчих сил. Але це складний шлях. Який вимагає значної праці більшості елементів суспільства. І потребує хай не повної одностайності, але ж, принаймні, спорідненості поглядів у ключових питаннях.”
“Моя мрія — загинути як Прабатьки. У полі, над головою — блакить, в ногах — чорнозем. У руках — зброя, в душі — полегкість.” – написав Тарас Матвіїв у “далекому” 2014 році.
Сама ж Ліна Костенко звістку про смерть Тараса прокоментувала такими рядками:
“Ті, що народжуються раз на століття, умерти можуть кожен день.
Кулі примхливі, як дівчата, — вибирають найкращих.
Підлість послідовна, як геометрія, — вибирає найчесніших.
В’язниці гостинні, як могили, — вибирають неприборканих.
Криваві жоржини ростуть над шляхом у вічність.
Тріпочуть під вітром короткі обривки життя.
І тільки подвиг людського духу доточить їх до безсмертя.”
“Громада має не лише свободу вибору, а ще й обов‘язок нести відповідальність за цей вибір. Розгрібати наслідки доведеться нам усім. Я похитнувся, але не впав. Все ще в запилюжених берцях і при справі. До останнього сподіваюсь, що українці не розміняють свободу на срібняки і не побояться відповідальності за свої вчинки. Dum spiro spero, товариство!” – також писав Тарас Матвіїв.
Знайте, що то був сильний чоловік, який міг стати великим журналістом, відомим політиком, порядним керівником. Але він обрав свій шлях — захищати ваш сон – і віддав за це життя. Помоліться за нього та пам’ятайте всіх Героїв України! І зрозумійте, що наш мир і спокій тут буде до тих пір, поки такі воїни світла, як Тарас Матвіїв, захищають нас від ворога. А війна буде тривати до тих пір, поки ми обиратимем до влади не воїнів та патріотів, а пузатих і щокатих дядьків, що живуть за принципом “А що тут такого? Я ж не тільки собі. Я ж також народ. Усі ж так роблять”. Або й зовсім телевізійних котів у мішку… Розгрібати наслідки доведеться нам усім.
Мирослав Брегман
