Цього року виповнюється 20 років як митрофорний протоієрей Роман Сотник служить на парафії миколаївського храму Успіння Пресвятої Богородиці Православної церкви України. Крім того, незабаром святкуватиме отець ще одну вагому дату – 25 років священства з часу висвячення в духовний сан.
З отцем Романом Сотником ми поспілкувались про юнацькі мрії та плани, про шлях до служіння Богу, про зведення храму та роботу на парафії.
Пропонуємо й вам познайомились ближче.
– Отче Романе, Слава Ісусу Христу!
– Слава Навіки Богу!
– Пропоную познайомитись трохи ближче. Розкажіть звідки ви родом, де навчались, ким мріяли стати в юнацтві? Дехто певен, що ви будівельник за першою освітою.
– Одразу уточню – будівельник за обставинами (всміхається).
Сам я родом з міста Глиняни, що на Золочівщині. Навчався у сільськогосподарському технікумі в Золочеві за спеціалізацією «зоотехнік». Змалку дуже любив тварин, подобалась мені ветеринарія. Дуже любив і дотепер люблю собак. Свого часу хотів бути кінологом. Маю й музичну освіту по класу «баян». Мав навіть таку юнацьку мрію – грати у військовому оркестрі у Золочеві. На жаль, на той час оркестру потрібно було кларнетиста, тому цілий рік вчився грати на кларнеті. Було нелегко, бо це зовсім інший рід інструментів, але був наполегливим. Мрій і вподобань було багато.
Та одного прекрасного дня отримав одразу три звістки : повістку до армії, повідомлення про зарахування до духовної семінарії та запрошення продовжити навчання на третьому курсі Дублянського університету.
– Оце так пригода! Що ви обрали?
– Я виріс у християнській сім’ї, мама дуже ревно молилась, коли була при надії. Змалку часто ходив до храму. Та був у моєму житті період, коли особливо почав багато читати духовної літератури. Сусідська бабуся подарувала мені книгу «Святе письмо». Зачитувався ним. Ця книжка – наймудріша з усіх прочитаних.
Моя класна керівниця була родом з Калмикії, але була вірянкою і завжди настановляла нас :«Де б ви не були, але проти Бога і проти церкви нічого погано не говоріть». Натомість в технікумі атеїстичний предмет «науковий комунізм» мене шокував, тому часто сперечався з викладачем. На щастя, викладач також був вірянином і просто виконував свою роботу.
Трапився зі мною у такий випадок. На орендованій квартирі у Золочеві брат власниці помешкання був греко-католицьким священником та відправляв підпільно службу. Подарував мені вервицю, дав приміряти скофію (головний убір). У розмові з ним почув : «Ти маєш покликання, іди в семінарію».
На останньому курсі технікуму вже остаточно прийняв для себе рішення, що без церковного життя не уявляю свого подальшого майбуття. Ще більше заглибився в духовний світ. Мама навіть захвилювалась, подумала, що в мене якісь проблеми, пішла до нашого отця на розмову, на що почула : «Бог його кличе до священицтва».
Конкурс на одне місце до Львівської духовної семінарії був чималий – 16-17 осіб на одне місце. Вже в семінарії мав доступ до університетської бібліотеки, багато читав і остаточно утвердився в православ’ї.
Студентське життя було насичене – ми були одного духу, дивились в одному напрямку, мали однаковий світогляд. Часто їздили на служіння до військових частин, ходили в музеї, театри. Також пробував свої сили в університетському гуртку поезії. З цікавістю вивчав латину, грецьку, церковнослов’янську мови.
Усі знання та досвід мені знадобились на парафії.
– Розкажіть про свою першу парафію. Чи збіглись очікування з дійсністю?
– В процесі навчання одружився, на останньому курсі семінарії висвятився. Отримав пропозиції служити на півдні та сході країни, але на них треба було ще тривалий час чекати. Згодом отримав запрошення правити на парафії на рідній Золочівщині. Коли приїхав вперше подивитись, то трохи розчарувався: бездоріжжя і болото по коліна. Навіть трохи занепав духом, бо мав вже тоді амбіції випускати парафіяльну газету, журнал. У селі було на той час 24 православні хати, 4 греко-католицькі та решта – римо-католики.
Трохи вагався і вирішив, що посилає Господь – те на добре. Служив на парафії 5 років. Парафіяльного житла не було, жили з сім’єю на орендованій квартирі.
За 5 років наша парафіяльна родина зросла, приєднались ще два сусідні села. В одному з них правив у капличці, а поблизу був зведений 1,5 метровий фундамент під новий храм. Тому вирішив зробити все можливе аби звести храм. Люди у селах були дуже щирі, прості, завзяті, радо жертвували на храм.
До слова, тоді в Миколаїв їздив за цементом для храму. П’ять років на Золочівщині пролетіли як одна мить. Перша парафія, перші враження, досвід будівництва храму. За цей час дуже зріднився з людьми.
– Які шляхи привели Вас до Миколаєва?
– Моя дружина родом з Миколаєва. На п’ятий рік мого служіння на Золочівщині отримав пропозицію від священника Богдана Капраля перейти до Миколаєва на парафію. Отця Богдана покликали на роботу до львівського храму.
З першого разу не погодився перейти до Миколаєва. Коли побачив велетенський фундамент і десяток людей в храмі, то повернувся на Золочівщину. Робота на трьох парафіях з 8-00 ранку до 21-00 вечора, зведення храму мали свої наслідки. На жаль, не приємні. Мене підстерегли проблеми зі здоров’ям. Переніс складну операцію з багатьма ускладненнями, мав проблеми з тиском. Розумів, що більше не зможу розриватись на три села. Тому з третьої пропозиції погодився.
– Пригадайте перші роки на парафії у Миколаєві. За що взялись насамперед?
– Коли прийшов на парафію зрозумів, що шляху назад вже немає і треба братись до роботи. Велетенський фундамент муляв очі й душу. Перші два роки намагався дати хід будівництву. Ходив до меценатів, підприємців, дирекції заводів. Часто чув у відповідь : «Добре, добре, почекайте», «Коштів нема, але ви тримайтесь» і ще десятки відмовок.
Першим у нас повірив пан Тарас Артимко, який тоді працював директором ЖБІ. Потім директор кар’єру Анатолій Лафаренко. Він спершу насторожено, але потім багато чим допоміг.
На свій страх і ризик озвучив таку фразу: «За проєктом нам потрібно 735 тисяч цегли. Скільки ви можете нам пожертвувати?». Пан Анатолій всміхнувся і відповів: «10 тисяч ми дамо безплатно, а 10 ви у нас купите? Згода?». А замість цегли отримали блоки й процес пішов ще швидше.
Згодом Михайло Адам, що тоді був директор по закупівлях на цемзаводі, допоміг нам з цементом. Будівельний матеріал ми обміняли на залізо, арматуру та інші матеріали. Пан Василь Шимко нам допоміг з вапном.
– Що було найважче в процесі будівництва?
– Найбільшою проблемою було знайти будівельників, які взялись би за роботу над проєктом. Відважилась фірма Василя Кіндрацького.
Мали дуже багато клопотів з фундаментом. Експертиза відмовляла, бо казала, що фундамент не витримає конструкції, треба робити армований пояс. Головним інженером був Арсеній Ніконович Год. У свої 80 – років був жвавим та енергійним. Він мій головний вчитель по будівництву.
– Чому проєкт будівництва храму називають «вашингтонським проєктом»?
– Свого часу українська діаспора у Вашингтоні підготувала проєкт будівництва храму в тому місці, де зараз є каплиця. Втілити в життя проєкт не вдалось, але «вашингтонський» варіант передали нам. Перша версія креслень була у футах. Переводили в метри всі величини у Львівському архітектурно-проєктному інституті.
На закладенні капсули наріжного каменю запросили владику Макарія. Навіть мама, яка на той час була директоркою народного дому в Глинянах приїхала до нас з концертом.
Оглядаючи назад, можу з легкістю сказати: «Будівництво храму – це не моя заслуга, це Боже чудо, Боже провидіння».
Бо для тих, хто вірує немає нічого неможливого.
Любов ДОБЖАНСЬКА
Фото Ігоря Гнатіва
