Ремесло ковальства в Україні відоме ще з часів трипільської культури і збереглось дотепер. Відрадно, що у Миколаєві над Дністром є справжні представники цього давнього і нелегкого фаху.
У місті живе, працює, творить один з десяти кращих ковалів України, той, хто з металом на «ти», – Петро Гаврилишин. Тож прийшов час ближче познайомитись з талановитим майстром своєї справи.
І вчитель, і коваль
«Скільки себе пригадую, мене з дитинства захоплювало малювання. І це при тому, що ні художників, ні ковалів у нашій родині не було. Любив малювати у школі, а згодом і у Львівській академії друкарства, де здобув фах художника, графіка-дизайнера. По завершені навчання пішов працювати до школи вчителем образотворчого мистецтва, тому паралельно здобував педагогічну освіту в Івано-Франківському національному університеті ім. В. Стефаника, де освоїв художній метал», – розповідає про свій освітній та професійний шлях Петро Гаврилишин.
Ось вже 18 років Петро навчає азів образотворчого мистецтва школярів. Розпочинав вчительський шлях у Миколаївській школі №1, навчав також в гімназії, та найдовше вчителює у Миколаївському НВК. «Люблю своїх учнів, маю багато талановитих випускників, які знайшли себе у мистецтві, дизайні та інших сферах», – розповідає Петро Гаврилишин.
Один день свого робочого графіку Петро приділяє вчителюванню у школі, всі решта – художньому ковальству, яким професійно займається понад 14 років.
У кузні проводить чимало: по 6- 8 годин, інколи від ранку і до вечора за улюбленою справою не помічає часу. Кузня майстра розміщується якомога далі від житла, бо сама технологія та процес доволі шумні. В одному з приміщень майстер обладнав горно, де при температурі від 600 до 1900 градусів в руках коваля жорсткий метал перетворюється на піддатливий «пластилін». В майстерних руках Петра матеріал набуває найрізноманітніших форм.
В іншому приміщені – наступний етап процесу: шліфування, фарбування та суміжні роботи. Це виглядає так: «Намалював ескіз, «прикинув» масштаби, підготував матеріал і гайда до роботи. В кожну роботу вкладаю душу. Люблю те, що роблю, і роблю те, що приносить задоволення. Люблю відчувати метал – у цьому вся стихія ковальства», – певен митець.
Петро Гаврилишин розповідає, що найбільше захоплюється творенням об’ємних скульптур. Це, до слова, найважчий жанр. «Близька мені до душі слов’янська тематика, княжа доба, історичні постаті, український етнос. Багато робіт дарую друзям, чимало моїх робіт є у приватних колекціях за кордоном», – каже коваль.
Коваль байдужий до слави
Свого часу Петро Гаврилишин не пропускав жодного ковальського фестивалю в Україні. Наймасштабніші з них – «Залізний Лев» у Львові, «Свято ковалів» в Івано-Франківську, «Залізне серце» у Тернополі. На ці фестивалі з’їжджались імениті ковалі з усього світу, а миколаївського коваля запрошували на фестивалі до Польщі, Франції та інших країн Європи. Проте після подій в Україні (революція гідності, російсько-українська війна) фестивалі стали поодинокими, а деякі й зовсім припинили своє існування.
«Двадцять років тому ще мав амбіції потрапити до Спілки художників України в категорії «художнє ковальство», але з часом цим перегорів. Слава – це прерогатива молодих, у свої 43 роки я – вже сформована творча особистість, маю власні життєві цілі та пріоритети, тому за славою не рвусь», – роздумує митець.
Про натхнення
Петро Гаврилишин про натхнення до роботи висловлюється доволі прагматично: «Натхнення – це капризна жінка, що приходить рідко. Якби митцям доводилось чекати на музу, то місяцями б сиділи без роботи», – певен коваль. Тому працює у кузні практично щодня, а натхнення, як і апетит, приходить під час процесу.
Митець зізнається, що не зареєстрований у жодній соціальній мережі, бо вважає це марною тратою часу, а вільний від роботи час проводить у спортивному залі за важкою атлетикою. «Щоб мати силу працювати у кузні, треба бути в хорошій фізичній формі», – додає Петро. Також любить багато читати, зокрема професійну мистецьку та художню літературу.
З вдячністю коваль говорить про своїх перших вчителів – миколаївчан Володимира Гомзу та Марію Корду, університетських викладачів. З повагою Петро Гаврилишин відзивається про миколаївських митців Андрія Величка та Олександра Мірошнікова.
«Вважаю, що пам’ятки мистецтва, скульптури, художні твори лише підкреслюють творчу ауру Миколаєва, а митці мають творити те, що їм подобається. Тоді роботи будуть якісними, ціннісними та нестимуть в собі енергетику авторської творчості», – вважає Петро Гаврилишин.
Любов Добжанська
Фото Ігора Гнатіва
