Хто заздрить заробітчанським статкам, нехай задумається над тим, як вони дістаються. Саме на цьому захотілося наголосити читачеві після розмови з рудниківчанкою Ольгою Стангрет.
Ольга виїхала в Італію на заробітки, бо після припинення функціонування склозаводу, де працювала у двотисячному колективі, та й майже всіх інших підприємств, знайти роботу було проблематично. Тоді майже всі селяни виживали з підсобного господарства. Ледь зводили кінці з кінцями, бо ціни на продукти та інше могли зрости за ніч у десятки разів! А взимку ті, хто не мав чим заплатити за газ, просто-напросто мерзли. Електрику не подавали по 2-3 години і вранці, і ввечері.
– Мені було важко бути в такій ситуації, тому виїхала з України, – пригадує Оля. – Хотіла, щоб у новозбудованій хаті було все потрібне для нормального життя: щоб умови покращити, щоб була добра їжа, щоб одягнутися і взутися пристойно.
Тоді немало сміливців наважилося шукати роботу за кордоном – спочатку поїхали у східному напрямку, а далі ринули в Європу.
Ольга ж залишила вдома зі своїми батьками і молодшою сестрою єдину донечку. Сподівалася побути в заморській країні недовго, трохи заробити та й повернутися. Але не так сталося, як гадалося. По-перше, дорога в Італію неблизька, а тому недешева. Їхати туди, де моря-океани (пригадуєте почуте на шкільних уроках географії про чобіток у морі?) – це не в Миколаїв, Львів, і навіть не в Польщу. Загалом зі Львова до Риму, куди, як кажуть, ведуть усі дороги, треба подолати понад 1800 кілометрів. Вартість проїзду висока, особливо для тих, хто через відсутність роботи в Україні дістається на заробітки за останні заощадження або ж за кредитні кошти. У місцевість, де гроші з-під ніг збирають лопатою, не потрапила. Заробити багато й негайно не вдалося. А витрат додавалося.
– Я виїхала в 27-річному віці. Зайнялася прибиранням. Прибирання – це італійський синдром, і варто зазначити, що за двадцять років перебування в Італії в мене виробилося відповідне ставлення до чистоти й до роботи. Прибирання – це не лише витерти порох. Непросто, особливо перші рази, за чотири години прибрати триповерхову віллу з балконом, у якій живуть п’ятеро людей, три собаки, два коти. Наступного дня – знову прибирання і прасування одягу… На все не вистачає часу, ще й із квартири в квартиру треба діставатися громадським транспортом і підлаштовуватися під графік його руху. Працювала багато, спала по три години. Змушена була тягнути цю ношу, щоб допомогти своїй дитині, батькам, сестрі. Сил тоді вистачало, бо сама себе підбадьорювала. Набула досвіду, тепер він – як додаткова енергія. Найважче було морально, – не приховує Ольга. – Декотрі родичі дорікали мені тим, що залишила доньку. Найбільш боляче стиснулося серце, коли мама розповіла, що моя донечка, у першому класі повернувшись зі школи, запитала: «Бабусю, який тяжкий гріх я вчинила, що не маю ні мами, ні тата?» І тоді я твердо вирішила зробити все можливе, щоб моя дитина приїхала до мене і була зі мною. Моя Романна живе в Італії, перекладає з італійської на російську тексти для туристичного журналу, що виходить італійською, російською та німецькою мовами.
Оля відчуває різницю між рівнем життя італійців та українців, і це дуже болить. Роздумує, чому в Україні ціни і тарифи не адекватні до зарплат і пенсій більшості; чому людина не має можливості жити на ці гроші і мусить або додатково підробляти, або виїжджати за кордон. І що буде, якщо виїдуть усі; що буде, якщо землю розкуплять чужинці або й свої, але олігархи; чому влада не переймається тим, чи може пенсіонер вижити за мінімальну виплату чи ту середню, яку отримує більшість, адже комунальні послуги та ліки, якісні продукти для цієї категорії громадян давно стали майже недоступними…
– В Україні тяжко вижити, а тут так набігаємося! Але маємо достатньо грошей, – каже заробітчанка. – Державна влада Італії дає можливість прожити, забезпечує достатній рівень життя кожному. Пригадую, коли розпочався коронавірусний карантин, а Італія потрапила першою в Європі в цю біду, то збентежені люди в страху все з магазинів закуповували… Тоді влада видала талони на покупки, по 500 євро громадської (соціальної) допомоги сім’ям із дітьми, тим, у кого низька зарплата, і навіть таким, як ми, іноземцям, котрі мають дозвіл на проживання в Італії. В Україні ж недавно сестрі на …10 гривень підвищили пенсію по втраті годувальника на двох дітей. А тепер розповім про заробіток і ціни в Італії, нехай читачі порівняють з українськими. Середньомісячна зарплата на півдні країни – 700 євро за місяць. Хліб коштує 1 євро, літр соняшникової олії – 1 євро, оливкової – від трьох із половиною до семи євро, за газ заплатила 40 євро за два місяці, взимку сплачую 70 євро, за електрику за два місяці – 120 євро. У Рудниках видобувають газ, але що селянам з того? А яка наша медицина? Це – загальні враження. Але, повертаючись спогадами, наприклад, у 40-річну давність, схвалюю порядок, дисципліну, контроль, доступність медицини, освіти. Наприклад, зараз моя донька навчається, і я за це сплачую лише 150 євро в рік державного мита. Держава всім сприяє здобути освіту. Я зараз вчуся на молодшу медсестру і вже працюю в реабілітаційному центрі, призначеному не лише для людей з особливими потребами, а й для інших потребуючих оздоровлення.
Ольга наголошує на важливості знати мову країни, де працює. За її словами, на чужині потрібні здорові нерви, врівноважена психіка, знання законів (а на півдні і півночі Італії вони можуть відрізнятися), здатність дотримуватися цих жорстких законів. А ось великий апетит на гроші – зайвий.
Леся БАРДАК
