Продовжую ділитись власними спостереженнями про материнство, порівнюю свій перший та другий досвід.
Прогулянки виснажують?
«Терпіти не можу прогулянок з дітьми!» – зітхала моя тітка. А я довго не могла зрозуміти такого категоричного висновку, поки сама не стала мамою. Як прогулянка на свіжому повітрі може виснажувати чи втомлювати?
«З однією дитиною збиратись на прогулянку – ще терпимо, а якщо двоє-троє, а ще й рік за роком, то прогулянка стає стресом», – бідкається знайома.
Втомлює не стільки сама прогулянка, як процес збирання. Зібрати малюка, зібрати себе, зібрати ще одну дитину, зібрати торбинку з усім необхідним та так, аби нічого не забути. Влітку без пластирів та води не виходимо. Десь та й мусить зашпортатись, а «хочу пити» – де не обернеться. Інколи збір на прогулянку забирає добрих пів години.
У такі моменти мрієш про власний будинок і зелений газон на подвір’ї, щоб нікуди не збиратись, а просто випустити малечу і видихнути трохи.
Ще коли була при надії, уявляла, як перечитаю всю домашню бібліотеку, поки малеча солодко спатиме в візку. Та де там? Тільки – но сіла на лавочку, розгорнула книжку, прочитала два абзаци, як дитя зачуло, що нема руху вперед і вже «хник-хник». А коли діти дорослішають і починають активно досліджувати світ, то тут не до сидіння, постійно треба бути на сторожі – мати орлиний зір та совину спостережливість. Хоча і це не рятує, бо всього не встежиш – то колінко зіб’є, то «скавка» в пальчик залізе, то з дітками іграшок не поділить, і таких історій – сотні.
Саме через них прогулянка перетворюється у гідравлічні випробування нервової системи.
А якщо в день гуляти мінімум тричі, то прогулянка і дійсно виснажує. Інколи з прогулянки приходжу більше втомлена, ніж з копання грядок. Бо ж до прогулянки ще й додається ходіння по крамницях, продуктові закупи, тому тепер добре розумію, що прогулянки можуть втомлювати.
Одна в полі – не амазонка
Ставши мамою вперше, була аж занадто гіпервідповідальною, за все дуже хвилювалась. Навіть влітку боялась, щоб малюк не застудився, то брала з собою про запас дитячий пледик. Весь догляд за малюком брала на себе – все знаю, все вмію, все можу, бо проштудіювала багато літератури та прочитала копицю дитячих журналів з виховання і догляду. Та вже за три місяці здалась, бо самотужки самій справлятись було несила. Просила: «Мамо, приїдьте, побавте трохи». Коли вийшла на роботу, старшому сину був лише один рік і 8 місяців. Тоді на співбесіді мені казали: «Мамочко, бавте дитину, а наробитись встигнете».
До садочка треба було чекати цілий рік, тож довелось шукати няньок по всій великій родині. На кого тільки я його не залишала, навіть примудрялась ще й свекра племінниці в няньки записати. За це йому величезне дякую!
Та глибоко в душі картала себе, що так рано вийшла на роботу і навіть назвала себе «мамою-зозулею».
Вже з другим малюком я вже геть на така «мама-квочка». Тільки-но з’являється нагода десь вирватись у світ, в люди, шукаю, на кого можна на годинку-дві залишити малюка. А як маю трохи роботи, то набираюсь сміливості і несу малюка хресній, благо, що живе на поверх нижче і прошу: «Приглянь, будь ласка, годинку, я швидко». Вручаю і стрімголов навтьоки за свободою, до якої вже так звикла.
Тому гадаю, не варто гребувати допомогою зі сторони, якщо така є – радо її приймайте і дякуйте. Бо багато молодих подруж і того не мають, батьки, родичі живуть далеко і доводиться все робити самотужки. А інколи, ой, як потрібна ще одна пара рук, та і пара ніг би згодилась.
Ніченькою темною
Молодим мамам всі наперебій радять: «Спить дитина і ти лягай спати». Одного разу спробувала і не вийшло. Бо згадала бабусину приповідку: «Вдень спати, а вночі що робити будеш? Мишей ловити?». То так і не заснула. А собі думку гадаю: якщо вдень спати, то треба робити зусилля над собою – руйнувати свій режим, розпорядок дня, робити наругу над своїм організмом.
А якщо вдень спати, то хто всі хатні клопоти на себе візьме? Прання, прибирання, приготування їжі ніхто не скасував. А добра фея живе лише в казках.
Так люблю той час, коли діти позасинають і можна врешті спокійно, ні на що не відволікаючись, попити чаю, в тиші і спокої сісти за комп’ютер і написати статтю.
Часто мене питають: «Коли ти все встигаєш?». За моїми мірками – геть нічого не встигаю, бо якщо приділяю більше часу роботі, то менше дітям і навпаки. Але відповідаю жартома: «Ніченькою темною». Або як у популярній грі «місто засинає, прокидається мафія».
Дякую, вибач, люблю
Чому нам так тяжко даються ці слова? Чому, аби вимовити якихось п’ять букв, треба стільки зусиль? Чому в дитинстві наші батьки були такі скупі на «люблю»? Вони, звісно, любили безмежно, але сказати не вміли, не могли чи не знали як.
А звідси і всі дитячі комплекси, бо всі наші страхи й невпевненості родом з дитинства. Вчу своїх дітей (наразі поки старшого) просити вибачення, якщо був неправий, не соромлюсь сказати сину, що люблю його. Бо вважаю, що діток в дитинстві треба долюбити, не залюбити, а саме долюбити, щоб в дорослому житті вони вміли дарувати ту любов, якою наповнились.
Не менш важливо вміти дякувати. Інколи це дається важко, через силу. Ще важче визнавати свою вину і просити вибачення, бо доводиться переступати через свою гординю.
Дякую, тату!
Нещодавно було стільки свят: Зелені свята, День медика, а ще – День батька. Дуже важливе свято, як на мене. Бо роль тата у вихованні дитини така суттєва, як і мами. Лише тоді діти ростуть в гармонії, змалку бачать щасливих батьків і в дорослому житті можуть бути щасливими.
У серпні буде рівно 30 років, як не стало тата. Нам з сестрою було лише два роки. Мама ніколи не шукала йому заміни, то таких неможливо замінити.
Все, що пам’ятаю, – як мама розказувала, коли тато прийшов додому з роботи й вмостився вечеряти, а я підійшла до тата і сказала: «Стефку, посунься». Тато розсміявся… От і всі спогади.
Добрих людей Бог рано забирає на небо. Лише тепер усвідомлюю, що Бог забрав у мене тата, а натомість подарував мені аж трьох чоловіків: чоловіка і двох синів. Тепер я у безпеці, тепер маю надійний тил і опору.
Дякую, тату…
Любов ДОБЖАНСЬКА
