Хоча жінки народжують вже не одне тисячоліття, материнство та виховання дітей досі залишаються окутаними пеленою забобонів та стереотипів. На власному досвіді спробую розвінчати деякі з них.
Вдруге буде легше
Такими словами усі довкола мене заспокоювали, що й сама мимоволі почала в це вірити. «Народжувати вдруге – легше і швидше», – навперебій запевняли. А от і ні! Дітородний процес той самий, нестерпний біль – ідентичний. І всі балачки про високий і низький пороги больової чутливості залишаються балачками. Легше хіба від того, що вдруге народжувати вже не так лячно. Звісно, чула й радісні історії на кшталт «навіть незчулась, як народила», «потужились і все». Дуже тішусь, що є такі, кому так поталанило.
Різниця між двома станами при надії для мене була дуже суттєва, навіть діаметрально протилежна. Перша вагітність – надто романтизована й сентиментальна, друга натомість – раціональна і практична. Вже не було стільки часу на замилування округленням живота, ретельним вичитуванням, як розвивається плід по місяцях.
Вдруге ставила собі зовсім інші запитання. Де і в кого буду народжувати? Де краща і професійніша техніка для УЗД? Де зробити розгорнутий скринінг? Як втримати гемоглобін в нормі? В якому стані ліжечко, візочок зі старшого, що з іграшок, одягу в доброму стані?
З другою вагітністю мені пощастило, бо основний період припав на весну-літо-осінь, тому перетворилась на фрукторіанку і вдосталь посмакувала сезонними фруктами-вітамінами. Натомість, народивши взимку, прогулянки на свіжому повітрі вже не були такими частими, бо то мороз, то снігопад, а колеса візка для таких умов не пристосовані. Постійне буксування геть вибивало із сил. «Та справжня, некалендарна, весна ось-ось настане і сезон цілоденних прогулянок незабаром відкриється», – втішаю себе.
«Не бери на руки, бо звикне!»
«Не вчи по руках», «Не бери на руки, бо звикне», – такі грізні настанови кожна новоспечена матуся чула не раз. Але можу з певністю сказати – не звикне!
Бо для малюків єдиний спосіб повідомити про свою потребу (їсти – болить животик – замінити підгузок) – це плач. Тому логічно, що спершу треба взяти на руки, заспокоїти, пригорнути, обійняти, бо руки–обійми в перші роки життя малюка – це синонім безпеки.
Справді, майже весь перший рік доведеться носитись з малюком на руках, але лишень він навчиться повзати, ходити, а згодом бігати, втікати, світ пізнавати, то потреба в руках відпаде сама собою.
Та й скільки тої радости? Вже чотирирічні чи семирічні викрутасики на руки не попросяться.
«Дитина не наїдається!»
Варто лишень було малюку завовтузитись біля грудей, щось крехтячи собі під носика, обов’язково чула вердикт: «Та він не наїдається, молоко не має жирності, треба догодовувати сумішшю». Коли таке кажуть «вперше_мамі», то це і справді стає проблемою номер один. Через такі «доброзичливі» поради багато жінок дуже рано завершують грудне вигодовування.
Пригадую, сім років тому також задумувалась над цим. Але перемогла моя впертість. Бо проштудіювала багато на цю тему і для себе зробила висновок: вагу малюк набирав в межах норми, а це означало, що материнського молока вистачало. Так мені вдалось прогодувати старшого сина грудним молоком навіть довше за той період, який рекомендує Всесвітня організація охорони здоров’я.
«А наш в пів року вже сидів…» «Та він вже має…»
Ох, ці порівняння, вихваляння, змагання! Наслухаєшся їх і сум голову бере. Порівнюєш зі своїм малюком, і вже притьмом шукаєш у собі недоліки, яка ти погана мама, що не дотягуєш до рівня «супермами». Свого часу себе картала, що не вписуюсь у всі ці «норми», а згодом втомилась від таких зауваг і вирішила: «Всі діти різні. Основне – любити, прислухатись, навчати і допомагати пізнавати світ».
Та окрім порівнянь-вихвалянь найбільше дошкуляли фрази з ключовим словом «МАЄ»: «він вже має сам сидіти», «він вже має тримати іграшку в руках», «він має, має, має…» і так без кінця-краю.
На щастя, вчасно почула дуже лаконічну відповідь лікаря Комаровського: «Дитина нікому нічого не має». Втішилась і перестала непокоїтись через усілякі «має».
Любов множиться на два, а увага ділиться на два
З появою ще однієї дитини в сім’ї любов і справді множиться на два. Тут не посперечаєшся. Натомість ,увагу треба вже вчитись рівноцінно ділити на двох. І хоч мій школярик-першокласник вже дорослий і самостійний, а все ж уваги потребує: зібрати до школи, вивчити уроки, відвести на спортивні тренування. Якщо маєте помічниць (сестри, бабусі, родичі), встигати все стає легше, бо ж одна в полі не амазонка)))
Продовження невигаданих історій про будні материнства читайте у наступних номерах видання.
Любов Добжанська
