22 вересня 1991 року вперше відкрилися двері Народного літературно-мистецького музею ім. Уляни Кравченко та Миколи Устияновича у Миколаєві. Цей музей є справжнім скарбом нашого міста, завідувачкою якого є Марія Ганич . 26 червня 2022 року виповниться 15 років, як Марія Михайлівна дбає про музей, стежить за порядком, організовує виставки, екскурсії та наповнює його новими експонатами.
– Маріє Михайлівно, розкажіть, будь ласка, чому саме цю професію Ви обрали?
– Річ у тому, що я не обирала її, вона прийшла у моє життя спонтанно. Я з дитинства люблю літературу, драматургію, мистецтво. Це закладено у мене в генах від батька. До того я працювала у міській раді понад 20 років на різних посадах. Остання моя посада була виборчою – секретар міської ради, після чого мені запропонували працювати у музеї. І я одразу ж погодилась. Скептики завжди говорили мені: «Та що ти будеш в цьому музеї робити?», «Як ти взагалі будеш щось людям розказувати?». І, знаєте, я не звернула на це ніякої уваги. Бо коли людина хоче, то вона завжди досягне своєї мети.
Тож я почала самонавчатися. Допомогли мені в цьому семінари, наради у Львівському історичному музеї. Я доволі швидко влилася в цей процес, дуже багато читала і згодом почала займатися дослідницькою роботою. Ниточка за ниточкою, слово за словом я досліджувала історію життя Уляни Кравченко, читала її повісті, спілкувалася з іншими музейниками.
Через три роки ми разом із молоддю нашого міста у стінах музею створили Народний театр «Хліб», який очолила Наталія Муха. У той момент у мене була мета: збудувати пам’ятник Уляні Кравченко на території музею. Тож ми вивчили виставу Уляни Кравченко “На визвольному шляху” та почали виступати з нею у Миколаєві та інших селах, а зібрані кошти планували віддати на будівництво пам’ятника. На жаль, цього так і не сталося. Це було літо, людей було мало і коштів, відповідно, також.
– Чим Ви займаєтеся в музеї?
– Я і директор, і екскурсовод, і прибиральниця. Займаюсь документацією, організовую зустрічі, виставки, купляю нові експонати. Так, у мене дуже багато роботи, але хто любить свою роботу, той робить! Знаєте, іноді люди кажуть мені: «Ой, що ти там у тому музеї робиш? Напевне, посидиш трохи, подрімаєш – і додому». Такі думки справді дивують, адже у мене ніколи немає вільної хвилинки. Наприклад, принесли мені якийсь музейний предмет. Цю річ треба записати в акті, потім додати в книгу обліку, написати розширений опис. А як же екскурсії, написання сценаріїв? Також у мене є невеличка музейна бібліотека, сюди часто приходять пенсіонери, аби позичити книжку.
Раніше я займалася ще й історико-краєзнавчим музеєм. Написала мікропроєкт на тему «Капітальний ремонт музею», який успішно втілився в життя. У 2019 році ми дали музею друге дихання. Проте, працювати з двома музеями було важко фізично. Тож довелося відмовитися від утримання історико-краєзнавчого музею.
– Що змінилося в музеї за останні 15 років?
– Було дуже багато змін. Вікна були дерев’яні, розбиті, гнилі, одне вікно ледь закривалося, те ж і з дверима. Звичайно, у 1991 році тут був ремонт, але коли в 2000-му прорвало труби, приміщення залила вода, то воно виглядало жахливо. Я добилась, щоб заміни- ли всі вікна, двері, зробили ремонт, опалення, підігрів підлоги, поклали плитку, котел, санвузол.
Раніше у нас не було вбиральні. Пам’ятаю, як у гості музей відвідала донька Юрія Горліса Горського з Лос-Анджелеса. І от треба сходити в туалет, а його немає навіть на вулиці. Мені тоді було так неприємно, але зараз у нас є і санвузол, і гаряча вода.
Ми завжди проводимо якісь заходи, насамперед, дотичні до Уляни Кравченко, Миколи Устияновича та Олександра Козловського, молодого поета часів Івана Франка, який народився у Гірському. Іван Франко визнав його найкращим поетом із молодої генерації того часу. На жаль, він захворів на сухоти горла та помер у 22 роки. Франкові вдалося видати збірку його віршів “Мірти й кипариси”.
Коли ми відзначали 140 річницю від дня народження Козловського, до нас приїхали представники громадської організації «Українська ініціатива» з Києва. Вони дуже зацікавилися молодим поетом і хотіли придбати збірку, проте я мала лише один екземпляр.
“Українська ініціатива” перевидала збірку і презентувала її в нашому музеї у 2016 році, а також у бібліотеках Києва та майже всіх прифронтових міст Сходу. Ця подія припала до 145-річчя від дня народження молодого поета.
Наш музей невеликий за розміром, але він цінний тим, що в ньому дуже багато особистих речей Уляни Кравченко, яких ви ніде не побачите. На матеріалах нашого музею можна писати наукові роботи. Цим користується дуже багато студентів Львівського, Дрогобицького університетів, навіть з Ягеллонського університету була дівчина на практиці. Також скористалася матеріалами нашого музею миколаївчанка Оля Болюк. Вона написала роботу про Уляну Кравченко у 2013 році. Оля представляла її в Ялті і виборола перше місце серед 75 учасників.
– Чи ознайомлюєте Ви людей із сучасними талантами нашого міста?
– Так, безперечно. Я завжди говорю, що музей – це є свого роду університет. Музей – це те місце, де перехрещується минувшина із сьогоденням. Тут формується культурна традиція, бо кожна річ, яка є в музеї, має свою історію.
У нас проживають великі таланти. Наприклад, Олександр Мірошніков, якого ми називаємо галицьким Фаберже. Також скульптор Андрій Величко. У Миколаєві є 16 його робіт, серед яких пам’ятник Шевченку, фігура Божої Матері, пам’ятник жертвам Голодомору на цвинтарі, меморіальна дошка на будинку отця Федусевича. Та ще багато інших видатних особистостей. Хотілося б, щоб люди знали про них і пишалися нашим містом.
– Чи змінився інтерес до музею за останні 15 років?
– Так, змінився. Я маю багато музейних прихильників, не дивлячись навіть на пандемію. У 2020 році у музеї щомісяця були якісь заходи і людей було справді багато. Кажуть, що тут хороша аура. Наш музей – це домашній прихисток. Іноді чую від людей фразу: «Ой, іду я до вашої рукавички». Тобто, так, він маленький, але люди тут горнуться. Люди хочуть, щоб музей жив.
– Стереотип про те, що музеї – нудно, на жаль, доволі поширений. Як, на вашу думку, можна зацікавити дітей у відвідуванні музеїв?
– Дітей треба зацікавити, це справді так. Минулого року я проводила для діток майстер-клас із плетіння дідуха. Також ми часто готуємо виступи з дітлахами. Чим я їх заохочую? Купляю якісь солодощі і дарую кожному після виступу. Ще їм подобається з’являтися у соцмережах. Діти дуже раді , що вони залучені до якоїсь роботи, що вони потрібні. Колись я також виступала на радіо і запрошувала дітей розповідати вірші. Для них це було чимось неймовірним, адже їх почуло стільки людей у прямому ефірі! На жаль, зараз такої можливості немає, але все ж це було важливою мотивацією для дітей.
– Чи плануєте якісь заходи найближчим часом?
– Планів на 2022 рік багато, однак, вони помалу зриваються через карантинні обмеження. Будемо чекати кращих часів. Лише хочу сказати миколаївчанам: дуже прошу вас, знайте про свій рідний край, знайте про видатних особистостей нашого краю.
Коли ви будете зустрічатися з різними людьми і мова зайде про когось з наших талантів, ви будете пишатися тими постатями, які народились у Миколаєві та проживали тут.
Христина БЕРЕЗЯК
Фото Ігора ГНАТІВА
