Більше як шість років тому в АТО загинув новітній Герой – Василь Кіндрацький. Трапилось це під час танкового обстрілу позиції українських бійців «Шахта» поблизу села Водяне під Донецьком.
Василь Кіндрацький отримав тяжкі поранення від прямого влучання снаряду. Лікарі 40 хвилин боролися за його життя та врятувати, на жаль, не вдалось.
10 березня «Кіндрату» виповнилося б 59 років.
«Пам’ятати – наш духовний обов’язок», – у цьому певна вчителька Юлія Цар. Разом зі своїми школярами, дев’ятикласниками Миколаївської школи №1, пригадала, яким у пам’яті рідних, близьких, колег залишився Василь Кіндрацький.
Найперше завітали на розмову до дружини Галини Кіндрацької.
У вітальні на підвіконні – бронежилет, світлина Василя, прапорець та медалі футбольного турніру імені Василя Кіндрацького. Все це дуже дороге серцю Галини Кіндрацької, бо світлі спогади зігрівають.
Разом гортали чорно-білі та кольорові світлини. Серед них фото часів «черемошанських» гастролей, весільні фотознімки, сімейні, родинні, майданівські та атовські. Галина Кіндрацька коментує:
«Ось на тому фото Василь з молотком. То вони на Майдані вибивали бруківку. А на тому фото остання майданівська ніч перед розстрілом. Василя тоді Бог вберіг. То окрема історія. Напередодні цілу ніч вибивали бруківку разом з хлопцями, втомились і пішли до адміністрації перепочити. Того дня вранці по телевізору показували кадри, де на ношах носять людей. Одразу передзвонила Василю і він заспокоїв, що все гаразд. Я не вгавала: «Там людей вбивають», і Василь одразу побіг на Майдан, де вже застав вбитих хлопців. Страшний був час. Страшний», – резюмує Галина Кіндрацька.
«Майдан мали розігнати. Зі столиці подзвонили наші самоооборонівці й казали: Сідайте хоч в літаки, хоч у вертольоти, і летіть мерщій сюди! На світлині куртка ще оранжева, а коли Василь приїхав додому, то куртка від диму і сажі була майже чорна. Досі бережу її ». – додає дружина Героя.
«На цих фото добровольчий батальйон ОУН», – показує на знімок. Цей відтинок життя сім’ї Кіндрацьких найбільш тривожний. Тому не ятримо душевні рани, говоримо лише про світле і радісне у житті подружжя.
Сміливості не позичати
Галина Кіндрацька розповіла, де і як познайомилась з майбутнім чоловіком, пригадала, як юний Василь полонив її серце.
«Наша перша зустріч була в університеті. Ввечері була репетиція «Черемошу» (Народний ансамбль пісні й танцю “Черемош” — студентський пісенний і танцювальний ансамбль Львівського національного університету імені Івана Франка. Ансамбль засновано в 1963 році). На той час я вже два роки ходила в «Черемош» в хорову групу. У перерві між репетиціями керівник хору запросив двох хлопців на середину зали. Один – високий, стрункий, другий – нижчий, менший. Я одразу ж звернула увагу на першого, бо він був веселий, сміливий, нічого не боявся. Його попросили заспівати, він без жодного страху голосно заспівав. Мене навіть трохи здивував, був занадто сміливим.
Вже після іншої репетиції до гуртожитку поверталась зі студентською сумкою з маминими варениками. Василько взявся мені помогти нести сумку, до гуртожитку їхали разом трамваєм. Потім ми зустрічались здебільшого на репетиціях, концертах. Василь мав дуже гарний голос. Баритон. А у квартеті співав тенором. Керівник «Черемоша» до мене звертався: «Галю, поговори з Василем, нехай залишає ту журналістику і вступає до консерваторії. Якщо він буде мати вищу музичну освіту, то його чекає велике майбутнє на оперній сцені».
У Василеві мене вразили насамперед людяність, бажання всім допомогти, щирість, правдивість.
До речі, через рік Василя обрали старостою колективу «Черемош». У нас були особливі «черемошанські» традиції. Особливо посвята в «черемошани» – треба було привезти води з Черемошу та окропити новопосвяченого. Василь для того їхав аж у Верховину до річки.
Коли познайомилась з Василем, то одразу ж познайомилась з його родиною. Василь – дуже родинний хлопець. Сім’я Василя працьовита, гостинна. Він завжди розповідав про своє село, батьків, братів і сестер. Народився Василь на Івано-Франківщині, село трохи віддалене від центральної траси, у ньому зберігались українські традиції. Наше весілля у селі пройшло з усіма традиціями. На весілля приїхав весь «Черемош»: оркестр, танці, хор. Наше весілля було, наче величезний концерт.
Ми з Василем були близькі по духу.
Ми обоє любили співати, коли переїхали до Миколаєва після закінчення університету, пішли в хорову капелу.
З «Черемошем» ми об’їздили всю Україну, то був час національного відродження. Було дуже важливо поїхати на Схід, пропагувати українську культуру, історію. Ми були в селах Сумщини, Чернігівщини, Херсонщини.
Пригадую один випадок в Батурині. Була неділя, а люди з сапками й лопатами йшли в поле в колгосп. Ми їх зупиняємо, кажемо, куди ви, ми до вас приїхали на вшанування пам’яті загиблих за Батурин. «Ми приїхали тут відстоювати Україну». У відповідь почули: «Нам треба працювати, ми маємо колгосп імені Тараса Шевченка. У нас і так Україна».
Ми рідко їздили відпочивати, побрались у 90-х, майже 12 років зводили будинок. Але Василь любив часто влаштовувати вилазки в гори: Закарпаття, Яремче, Сколе, Славське. Дуже люблю мандрувати. У тих поїздках ми завжди співали. Виходили на гору і співали. Василь любив «По садочку ходжу, кониченька воджу», «Два кольори».
Тепер, відколи не стало Василя, мені дуже бракує тих поїздок».
Найкраще про людину говорять її вчинки
Мати доброго товариша – великий скарб. Таким другом для громадського діяча, зодчого каплиці «Писанка» Омеляна Іваніва був Василь Кіндрацький. Чоловіків поєднували також партійні інтереси.
«Мені подобались його погляди, організаційні здібності, справедливість, патріотизм високого ґатунку, вірність своїй справі. Коли йшов до війська, казав: «Я скоро повернусь, але я там мушу бути». Завжди мав плани на майбутнє.
Можна пройтись містом і наочно побачити, що Василь Кіндрацький залишив по собі. Дуже часто чую критику, навіщо ставити пам’ятники? Але що таке пам’ятник? Пам’ятник – це людська пам’ять. Ніщо не виховує так, як пам’ятник. Проходиш біля пам’ятника Тарасу Шевченку, згадуєш, хто він був, чого нас навчав. Скульптура Матері Божої нагадує нам про її святий покров».
Хоробрий вчинок
Багато хто знає Василя Кіндрацького як голову Миколаївської районної державної адміністрації. До того часу він був приватним підприємцем. Саме тоді доля звела його з місцевим бізнесовцем Ігорем Нетежаком.
«Василя знаю ще з тих часів, як він тільки приїхав в Миколаїв, починав свою підприємницьку діяльність. Багато разів перетинались наші долі по роботі. Був хорошим товаришем, добрим сім’янином. Вразив найбільше його хоробрий вчинок піти на війну, маючи таких дрібних діток.
Василь казав тоді, що війна буде недовго, перемога за нами, бо дух, який витав в окопах, був патріотичним.
За день до смерті Василь передзвонив і сказав: «Ти знаєш, я підняв прапор так високо-високо, що його видно аж з Донецька». Це було на шахті Бутівка.
Найбільша заслуга, як на мене, була амбіція Василя створити батальйон ОУН. Як не дивно, таких патріотів він знаходив саме на сході, центрі та півдні країни».
Вимогливий і справедливий
Таким Василь Кіндрацький залишився у пам’яті Зорини Цибульської, начальниці служби у справах дітей Стрийської РДА. З 2005 по 2010 рік Василь Михайлович очолював Миколаївську РДА. Зорина Цибульська тоді працювала у службі у справах дітей.
«Василь Михайлович був дисциплінований керівник і вимагав дисципліни від усіх працівників. Завжди був толерантним до всіх, розумів кожного у своїй сфері. Саме за головування Василя Михайловича була створена служба у справах дітей, треба віддати належне, що Василь Кіндрацький вмів підбирати кадри, у нас була дуже сильна команда.
Василь Михайлович був завжди в русі, був людиною на своєму місці. Пригадую будівництво каплички на Ілові, як Василь горів тою справою, а вже коли будівництво підходило до завершення, він чіпляв образ Матері Божої.
Пригадую слова Василя: «Мій батько завжди говорив, що без крові України не побудуєш», я тоді дивувалась тим словам, але потім кров пролилась на Майдані, проливається і тепер на війні.
Василь був людиною, яка жила патріотизмом, жила своєю справою, таких людей мало сьогодні».
Залишився у пам’яті Героєм
Марія Ганич роками береже музейну спадщину Уляни Кравченко та Миколи Устияновича в однойменному музеї. Тривалий час працювала у Миколаївській міській раді. З Василем Кіндрацьким поєднали робочі справи та участь в хоровій капелі.
«Василь Кіндрацький у моїй пам’яті залишився великим українцем, патріотом, героєм. Був Василь сильним співаком, співав у народній хоровій капелі, церковному хорі, виконував ролі соліста.
Пригадую такий випадок. Отець Ярослав Гарасимів розказував, коли Василь пішов в АТО, був у нього на Стефана (9 січня) і каже : «Отче Ярославе, благословіть мене на смерть». Отець був подивований і відповів: «Василю, про що ти говориш? Я не можу виконати твоє бажання. То гріх таке просити».
Пригадую день похорону, ми співали панахиду, зі мною був 6-річний внук і дуже просився, хотів на власні очі побачити воїна ближче. Підійшов, придивився і мовив: «Нарешті я побачив справжнього героя».
Василь Михайлович залишився для мене справжнім героєм, він не думав про себе, він думав про майбутнє нашої держави, про нас думав. Він пожертвував собою, щоб у нас було мирне небо».
Марія Товарницька,
Анастасія Ключник,
Ольга Бур’ян,
Юлія Цар
Записала Любов Добжанська
