Такої мороки Олесь й не пригадає. Додому рукою було подати. Залишалось у райцентрі з міжміського автобуса пересісти на маршрутку і за якихось півгодинки мав би вже сходити на околиці рідного села. А натомість – лікарняна палата, незнайомі люди у білих халатах метушаться довкола, хтось береться заспокоювати його. Мовляв, все добре, найгірше – позаду.
«А що найгірше?» – майнула болісна думка. І аж тоді відчув млосну неприємність у грудях, які видавались стиснутими якимось невидимим металевим панциром. «Інфаркт» – здогадався сам.
«Того треба було чекати – констатував з сумом. – Бо воно, його серденько, останнім часом й справді щось барахлило. То кольне ні з того, ні з сього, а то, он як зараз, обхопить неприємним обручем груди і не відпускає, аж поки води не хлепне… А тут ще он той далеченький переїзд у літню спеку, оте вічна бентега перед стрічанням з рідною стороною…Одним словом, справжнісінька що не є халепа!».
У палату зайшла медсестра. Глянула на флакончик у крапельниці, поправила щось там. «Ну, як ви?..» – запитала співчутливо. «Нічого…» – криво усміхнувся у відповідь.
«Ні, хвилювання перед приїздом додому аж ніяк не могло зіпсувати його «движок»… – додумував, коли у палаті знову стало тихо та самотньо. Радше навпаки, передчуття, що він ось зараз побачить у видолинку рідне село, ступить на запилюжену дорогу, крокуватиме вулицями, де бігав босоніж, наповнювало радістю та блаженством. Коли ж стояв під розлогим горіхом на батьківському подвір’ї, густо порослому споришем, то так і відчував усім своїм єством, як сходять кудись у невідь і втома, і всі земні болі та тривоги….
А цього разу не доїхав. (То вже потім та ж таки співчутлива медсестра розкаже, що забрала його «швидка» непритомного з лавочки прямо таки на автобусній зупинці. І добре, що мав при собі речі, які зараз десь там у шафці у приймальному покої). Думка про речі додала нової тривоги Олесеві. Там же гаманець, мобільний телефон. Грошей он за лікарства не знать скільки треба, а на «мобілці», напевне, вже купа пропущених дзвінків. Адже насамперед мав зателефонувати дружині, сповістити, що щасливо додому добрався. «Ага! Добрався!».
…У коридорі вчулось якесь пожвавлення. Квапливіші кроки, гучніші голоси. Спершу подумав: знову якогось невдаху привезли. А виявилось – звичайнісінька перезмінка. І уторопав це, коли до його палати двері знову прочинились і на порозі стояло вже дві медсестри: ота знайома, «співчутлива» та значно старша від неї, розпашіла (видно, що тільки-но знадвору), з сивиною на вилицях. «А цього мужчину… – «знайома» вказала на Олеся. – перед полуднем привезли з автобусної. Інфаркт…». І звірившись з якимось папірцем, назвала повне прізвище, ім’я та по-батькові. «Звідки знає?..» – ще встиг подумати Олесь, згадати про пенсійне посвідчення у кишеньці сорочки, аж раптом…
– Лесику! Невже ти?! Та не може того бути! – огрядна, зовсім незнайома жінка дивилася на нього широко розплющеними очима, не приховуючи свого величезного здивування та незрозумілої Олесеві радості.
Його мов блискавиця пронизала. «Лесик». Так Олеся називали тільки мама і старший брат. Та й то лишень у дитинстві. Навіть тато (видно, для солідності) змалку кликав його Олесем. А тут – ну, зовсім чужа людина…
– Не впізнаєш? – не переставала чомусь тішитись незнайомка, приступаючи ближче.
Він чув десь той голос, він бачив десь ті карі очі… Колись… Давно-давно… «Невже вона?» – прошив несподіваний здогад.
– Орися?.. – майже прошепотів.
– Орися! Орися! – радісно завторила та.
…То було дівчатко з його ж таки вулиці. Маленьке, сопливе, вічно замурзане і значно молодше. Воно чомусь, відколи себе пам’ятає, дивилося на нього, не криючись, захопленими карими оченятами. А він лишень сміявся з того. Хіба що міг інколи яблучко дати, або ж за носик жартома сіпнули чи «щиглика» у лобик дати. Звали мацюню Орисею.
А коли з армії прийшов, Орися вже «дев’ятирічку» закінчувала. І то була аж ніяк не заквецяна крихітка-манюня, а дівчина, яку й підлітком не назвеш. Он як груденята з-під шкільного фартуха випинають. Лишень погляд залишився незмінним – такий же захопливий, відданий. І лице при тому рум’янилось та шарілося.
А того травневого місячного вечора Орися перестріла його на перелазі. Йшов саме з сільського клубу після танців.
– Чекаєш когось? – запитав жартома, з натяком.
– Тебе чекаю… – мовила несподівано Орися, відразу ж сором’язливо опустивши очі.
– Мене? –оторопів.
– Тебе.. Лесику… – стишила голос.
– Щось сталося? – перепитав, взявши у руки її долоні.
Від того дотику Орися стрепенулась, подалася вперед.
– Я…я… я… – силкуючись щось сказати, вона раптом притислась до нього і він відчув як дівоче тіло тремтить, мов осиковий лист.
У місячному сяйві він бачив якийсь незвичний блиск її карих оченят та щось таке соромливо-благальне, що й Олеся самого пройняло дивне тремтіння. І він… поцілував Орисю. Несподівано для самого себе. Поцілував міцно, ніжно пригорнувши дівчину до грудей. Аж поки та не обм’якла, відкинувши голову. Тепер карі оченята сяяли якимось новим блиском .
– Я… я… – вже впевненіше почала Орися та раптом рвучко звільнилася з його обіймів і вже за якусь мить почув тільки, як хряснули двері.
«Дивна дівчина, – подумав лишень отетеріло. – І що сказати хотіла?».
Згодом ота дивовижа місячної травневої ночі геть чисто стерлася з Олесиної пам’яті. Бо невдовзі він покинув рідне село, вирушивши у неблизькі життєві мандри. І лише зрідка навідуючись додому, дізнавався, що Орися вивчилася за медсестру, вийшла заміж, народила двох хлопчиків, живуть з чоловіком у райцентрі, там і працюють. Самому ж зустріти Орисю не випадало. І тільки одного разу звела їх доля. Тоді теж йшов з автобуса, а Орися саме, гостюючи у батьків, воду набирала зі студні.
– Напитися можна! – пожартував як завжди. А вона набрала горнятко і пішла до нього на дорогу.
Поки пив, дивилась вже не соромливо, без колишнього захоплення. Дивилась спокійно, наче щось пригадуючи. І раптом…сльози покотилися з очей.
– Ти чого? – сполошився Олесь.
А вона, забираючи горнятко та не стидаючись своїх сліз, лишень мовила: «Йди…».
З того часу вони більше не бачились. І ось зараз така пригода.
…З Орисею прогомоніли до півночі. Пригадали, здається, все. І навіть отой травневий місячний вечір, який видавався тепер, з плином літ та ще й у лікарняній палаті, якоюсь далекою химерою. Орися на те нічого не сказала. Зніяковіла тільки, зашарілася. А коли прощалися, вже з порога, ніби щось пригадавши, промовила:
– А я тоді тобі вірші писала… Принести наступної зміни?..
– Принеси…
…Наступної Орисиної зміни не було. Вже зранку за ним приїхала чи не вся рідня з друзями на додаток. Цілий рейвах підняли у шпиталі: «Що сталось? Хто лікує? Як лікують? Що треба?..». Вирішили забирати Олеся додому. Везтимуть акуратно, з медичною підтримкою.
З цієї метушні його на хвильку вихопила ота перша «співчутлива» медсестра. «Що ви вчора сказали Орисі? – запитала з докором. – Вона до ранку проплакала». «І нічим це не пояснила?» – запитав у свою чергу. «Сказала тільки, що ви – її перше кохання. І вона писала вам вірші».
А невдовзі авто вже мчало рівненьким шосе. Вдивляючись у довколишні поля з пшеницею, що плинули за частоколом тополь, Олесь ніяк не міг прийти до тями. «Він був чиїмось першим коханням? Невже? Яке дивне та незвичне відкриття?!». Щось далеке-далеке, щемливо-тужливе та світло-райдужне водночас теплою хвилею огорнуло Олеся. І йому до сліз стало шкода Орисі. Бо знав, яка то мука, оте перше кохання. А вона ще й вірші йому писала…
Ніби десь здалеку чув голос дружини, яка без угаву розказувала чи то про чергові витівки внуків, а чи про якісь закрутки на зиму. А йому ніяк не йшло з голови оте маленьке, сопливе і вічно замурзане дівча з його вулиці. Яке було закохане у нього змалечку, яке він цілуватиме однієї травневої ночі, яке писатиме йому вірші… Вірші! Орися ж обіцяла принести їх завтра, у вечірню зміну. Прийде, а у палаті порожньо. «І знову халепа!» – подумав Олесь, намагаючись таки второпати, про що ото йому оповідає дружина.
Степан Семенюк
