Днями, провідуючи «малу батьківщину», заїхав у Миколаїв, де на місцевому ринку, окрім херсонських помідорів, солодкого перцю, свіжого сала та рубленої ковбаси, купив й районну газету. Люблю, знаєте, не тільки смачно поїсти, але й з найсвіжішими новинами рідного краю ознайомитись. І тільки-но глянув на першу сторінку, як апетит мій відразу подвоївся. То я заголовок прочитав на першій сторінці – «Листи «щастя» від міської ради». «Ото живуть люди! – подумав відразу. – Їм міськрада листи «щастя» шле, а наш львівський мер мені хоча б якусь цидулочку радісну черканув». Та коли заглибився у чтиво, то серденько сповнилось жалем. Шкода стало всіх. І чиновників міськради, які чомусь так напосілися на редакцію районної газети, і самих газетярів, які мусять ось таким публічним чином відбиватися від паперових атак мерії. Та найбільше – людей, що п’ють оту нечисту воду.
Муляло воно мене аж до самого вечора. І вже вкладаючись спати, задався головним, як на мене, питанням: ну що, скажіть на милість, зміниться, якщо міський голова таки дізнається точну адресу цьотки Пріськи з вулиці Зеленої, або вуйка Гриця з вулиці Садової? У їхніх студнях відразу ж отих капосних нітратів поменшає? Та створили ж, як читаю, цілу комісію, то нехай і йде від хати до хати, бере аналізи і каже: «Ось у цьому колодязі вода чиста, а у тому ще чистіша». І мчать з такими результатами прямісінько у редакцію. Мовляв, спростовуйте, дорогенькі! Немає у миколаївських студнях ніякої «мертвої» води! Є «жива» і ще «живіша». Можна навіть сказати цілюща. Еліксир молодості.
На тому напевне й заснув, бо приснилась мені ось яка чудасія. Нібито у миколаївських студнях, саме завдяки зусиллям спеціальної комісії, відкрили відразу два цілющих джерела. Одне – у цьотки Пріськи з вулиці Зеленої, друге – у вуйка Гриця з вулиці Садової. Спеціалісти наразі лише висловили здогад: то «сплав» рідного миколаївського сміття, що десятиліттями трамбувався в урочищі «Гроби», і теперішній, неабиякий, а з самого обласного центру непотріб, дав ось такий феноменальний, можна сказати, фантастичний результат. Це ж вам не жарт: вип’єш горнятко води з колодязя цьотки Пріськи і чуєш, як молодієш на власних очах. Кров нуртує у жилах. Та так, що навіть дідусі-пенсіонери починають зачіпатися до своїх благовірних бабусь, при цьому ще й ласо поглядаючи на сусідок-молодичок. А один-однісінький ковточок води зі студні вуйка Грицька дарує взагалі вічну молодість, виганяючи геть усілякі болячки.
І слава про це, минаючи межі району, області та державний кордон, полинула птахою на простори Європи, Азії, Америки, решти земних континентів. І повалили табунами у Миколаїв різні інвестори, мільйонери, міліардери та просто капіталісти. Подвір’я міськради їх заледве вміщає. Всі хочуть точний адресок цьотки Пріськи з вулиці Зеленої та вуйка Гриця з вулиці Садової. Обіцяють золоті гори. Міська казна просто лусне від доларів, євро та фунтів стерлінгів. Сенсації сиплються, як з рогу достатку. Ось хитрий мер Львова просить миколаївчан дозволу на розширення меж обласного центру саме включно з вищезгаданими вулицями. А ось про цілющі джерела у районному Миколаєві на Україні пронюхали вже й московські імпотенти. Сам Путін пропонує за слоїчок миколаївського нектару цьотки Пріськи вивести своїх головорізів з Донбасу, а за цебр «жівотворящей влагі» з обійстя вуйка Грицька взагалі повернути нам нагло заграбастаний Крим. І це ще не кінець – Дональд Трамп проситься у Миколаїв з дружнім візитом. Легко здогадатися, що за причина потягла його в українську «глибинку». Не проморгати б такої події!
З таким острахом й прокинувся, втер спітніле чоло і замислився. Те, що вода у миколаївських студнях паршива, знають всі та давно. Мають, як дізнався, й вихід: аби пити якісну воду, треба всього-на-всього під’єднатись до централізованого водопостачання. І спрямувати на це свої зусилля. А не тратити папір та енергію на переписку з редакцією. Та ще й з ось якими вимогами: подавай їм адреси!
Це колись, за іншої, «радянської» влади люди ( а у їхньому загалі, звісно, й журналісти) тремтіли перед «захцянками» різного роду та рангу «чинуш». Ото би влетіло тоді нещасним газетярам, якби надрукували бодай щось неугодне владі. Часи, слава Богу, змінилися. Ось уже двадцять восьмий рік живемо у незалежній державі, горнемося до Європи, хочемо жити за законами цивілізованого світу. А там, абисьте знали шановні панове з міськради, саме свободу слова, поряд зі свободою совісті, мають за найвищу цінність. Питаюся: можете уявити собі, шановні, як німецький, французький, англійський чи навіть польський журналіст бігає до своєї мерії, управи, а чи гміни з поясненнями: «Пишучи такий то матеріал, я спершу пішов на подвір’я такого- то за таким-то адресом, а потім пішов до такого-то за таким-то адресом…»? Не уявляється?! Бо такого не може бути у принципі. Бо там трішечки інакше. Там не тільки мер не подумає ставити подібні вимоги, там навіть президент не дозволить собі чогось подібного.
І ось лишень один-однісінький приклад. Застали журналісти, як донечка президента З’єднаних, прецінь, Стейтів Америки, пила у барі пиво. А до американського до повноліття, коли дівчині на публіці дозволено пити пиво, їй ще не вистачало тиждень чи два. Побачили це журналісти і – в газету. Який же гомін піднявся на усі З’єднані Стейти! «Дочка президента цмулить пивасик, не маючи на то права! Куди дивиться татусьо?! Він вдома не може навести порядок, а береться керувати супердержавою!» І що, грюкнув грізно президент своїм кулацюрою по дубовому столі в знаменитому «овальному кабінеті» з вимогою: «Ану, подайте мені того писаку, що мою любу донечку так зганьбив!.. Я йому зараз всиплю!..»? Аж ніяк! Сидів тихенько і навіть від виправних робіт своє чадо не порятував. Хіба що міг вдома тихцем всипати своїм президентським паском по сідничках трішечки завчасної любительки не такого вже й хмільного напитку. Але про це у пресі не повідомлялося.
Розумію, Вашингтон – не Миколаїв. Там «радянської» влади не було. А у Миколаєві була. Ось тільки щось довгенько її рецидиви тримаються на наших теренах. Нібито маємо досі боятися влади. У той час, коли усе повинно б бути з точністю до навпаки. То влада має боятися нас, людей, що ту владу вибирає. І коли читаєш ось таке в газеті, то хочеться в унісон повторити: не туди, хлопці, дзьобаєте!
Остап Черешня зі Львова
