Сто років – це таки шлях! Марії Григорівні Пристай із Миколаєва доля подарувала таку можливість – вийти на сотий щабель життєвих роковин.
І на цій висоті вона почувається молодо. «А болячки?» – передбачаю запитання, що може виникнути в кожного читача, бо ж стільки прожити й не хворіти – це, напевно, нереально. А Марія Григорівна вже й не зважає на них. Бо хіба її усміхнене обличчя не підтверджує радості й насолоди життям? Та й що там якісь болячки, коли календар вправно вказує на її нестримний життєплин, а реалії – на рідкісну в такому віці активність?
Вона народилася у родині миколаївських гончарів. Батьки, як і більшість тодішніх міщан, ліпили із глини посуд. Батько був за головного – виготовляв речі, а мама продавала їх на ринку. Звісно, що й діти крутилися неподалік від гончарного круга і сирої глини, спеціальної печі, де випалювали готові вироби, столика з природними барвниками, на якому, хоча й нечасто, на горшки чи глечики наносили гілочки та квіточки.
Марію ж не надто зацікавлювало це ремесло. Але коли подорослішала і батьки доручали продавати вироби, зрозуміла, що торгівля – це її справа. Була кмітливою в цьому занятті, бо закуповувала вироби в інших майстрів і перепродувати, таким чином заробляючи власні гроші. Залюбки купувала красивий одяг, особливо любила сукенки. А в Миколаєві попит на горшки, миски був хіба у вівторок — в день торговий.
Батьки готувалися до цього дня, як і багато інших гончарів. Тоді майже кожен сам знав, де накопати добротної глини: біля Верина чи Демні — та що з нею робити, щоб мати власний посуд, навіть декоративні вироби, і, не гаючись, брався за гончарне ремесло. Купували глиняний посуд прибулі на торговицю переважно селяни або ж стрияни, роздоляни.
Разом із подругою, а нерідко і в гурті інших копачів Марія йшла продавати крам до Львова, а також купити дещо для дому. Пригадує ті свої піші відвідини великого міста не без тривоги. Траплялося всяке. Бо різні часи були – і мирні, й воєнні.
– Ми зайшли у Красів, — пригадує довгожителька. – А тут нам назустріч – хлопці з УПА. Ми вже задумалися, що з їжі їм дамо, бо несли пакунки. А з ними був наш хлопець, миколаївський – Пришляків Гєнко, та й упізнав нас. І сказав, що не треба нічого. А ось німці відбирали все. Коли вони були близько, ми боялися вийти на дорогу й обходили їх польовими стежками. Якось ідемо попри Бродки, а з ями священник встає. Сказав, що йде з похорону, а ховався від військових. Такі часи були…
Донедавна пані Марія торгувала на місцевому базарі.
– Якби нині вийшла продавати, а ми підказали б покупцям, що це – сторічна людина, то відбою не було б, черга стояла б! – жартували в день ювілею Марії Григорівни її гості від районної влади.
– Ая, ая, хоч би й вийшла, ніхто мені нічого не дасть тепер, — усміхнулася Марія Пристай справді радісно, згадуючи своє минуле. Вона ж добре знає, що зараз того краму є багато всюди, а на ринку – тим паче, лиш покупців негусто. Бо торгувала донедавна…
У життєвих дорогах цієї жвавої бабусі завжди присутній Бог. Пригадує свою активність у парафіяльному житті Миколаєва ще за отця Федусевича. Очолювала церковне сестринство, співала в хорі. І тепер трепетно заходить у храм, проте, подолати дорогу до нього пішки не наважується. Та й родина не дозволила б, тому хтось із рідних підвозить її машиною.
– У церкві мама сама собі дає раду, — не натішиться донька Оксана. – Головне – щоб подолала дорогу. Та ми її підвозимо машиною… А всередині вона фізичної допомоги не потребує. Напередодні сторіччя вся церква співала їй «Многая літа»…
Свій вік пані Марія усвідомлює і сприймає його з радістю й вдячністю Богові. Але якось не поєднується з упертим відліком часу її світлий розум, вільна думка, рум’янець на обличчі, самостійна, хоча рухи вже далеко не ті, хода, бадьорий настрій. Бо при згадці про старість чомусь уявляємо собі не лише сивину із глибокими зморшками, а й неміч. Не хочеться вірити, що цій життєрадісній людині – сотня…
То ж не терпиться запитати, що ж, наперекір таким болючим втратам, тримає Марію Пристай на життєвому плаву? З відповіддю поспішають донька Оксана із чоловіком, інші родичі. Вони розповідають, що довгожителька гостинна, радісна, веде здоровий спосіб життя. Найулюбленіша її страва (та й, зрештою, і родина так харчується, бо домашня традиція – це святе) – капусняк зі свининою. Частування капусняком запам’яталося всім, бо, за словами внука Ігора, щороку збираються в бабусі в день її народження, а до цього числа капуста сквашується… Коли б не прийшли провідати, вона завжди пропонує поїсти, ще й запитує: «А келішок будете?». До слова, пані Марія, якщо трапиться нагода, не відмовляється від краплинки коньячку, каже, що це її здоров’ю не шкодить. У день ювілею нащадки запросили ювілярку на її величне свято в місцевий ресторан… А народила Марія Григорівна трьох доньок і сина. Втішається дев’ятьма онуками, сімнадцятьма правнуками, чотирма праправнуками. Щоправда, чоловік, дві доньки, син і два зяті вже у засвітах…
Під час спілкування із пані Марією розпитую доньку (бо ж ювілярку гості обступили з усіх сторін – не нафотографуються з такою шанованою людиною!) про те, чи нема, як буває, чогось особливого, що сприяє такому довгому віку, як ось дієта, стиль життя чи, може, гени. Пані Оксана заперечує все. Каже, що чогось особливого в маминому житті не помічає, що живе вона, як усі, лише останнім часом думки занесли б її далеко, якби ноги змогли. Є в неї жага до руху, до спілкування та й до праці…
Леся Бардак
