Минуле століття було, напевне, найбільш трагічним в історії України. Дві світові війни, три штучні голоди, масові репресії та депортації – ось лише найбільші з лих, які пережили українці за цей час. Мільйони людей загинули, ще мільйони постраждали від дій окупаційних режимів, серед яких комуністичний був серед найжорстокіших. Трагедія всього народу, особисте горе мільйонів сучасників тих подій.
Останні десятиліття про це написано вже багато, й кількість публікацій кожного року постійно зростає. Мова йде як про узагальнювальні праці, в яких дається спроба проаналізувати причини, розвиток та наслідки трагедії України в ХХ ст., так і про розповіді окремих людей, котрі жили в той час і розкрили побачене.
Спогади Михайла Сеха про арешт, слідство, перебування в сталінських таборах, які подаються для ознайомлення читачів, належать до останнього виду праць. Для мене цей документ має особливий, особистий характер. Автор спогадів є моїм дідом по материній лінії, й тому багато з написаного доводилося чути в дитячому віці. Його розповіді про слідство та життя в таборах, які я почув ще в часи існування СРСР, у період «застою», надавали цілком інші відомості, ніж тогочасні офіційні засоби масової інформації. Дід намагався донести до нас, своїх внуків, справжні дані про комуністичний режим, а не ті, які ми отримували з радянської школи. Для збереження інформації про сталінські табори Михайло Сех і написав ці спомини. Таким чином він намагався донести те, що довелося йому пережити в сталінські часи.
Збереглося два зошити з вказаними спогадами. З їх змісту зрозуміло, що спочатку Михайло Сех описав свої згадки в одному зошиті, пізніше зробив у ньому перекреслення, уточнення і переписав в інший. Я використав записи з того зошита, який був написаний пізніше і в якому є менше виправлень.
Спогади вміщені у звичайному учнівському зошиті синьою кульковою ручкою. Почерк досить розбірливий і більшість слів можна прочитати, однак проблема існує з пунктуацією. З розділових знаків Михайло Сех використав здебільшого коми, а крапки ставив переважно в кінці абзаців. Я намагався максимально передати стиль і слова, які використовував автор спогадів, але змушений був розставити крапки для того, щоб викладений матеріал став зрозумілим для читача. З цією ж метою додав до тексту абзаци. Окремі букви у словах додав у квадратних дужках.
Для уточнення інформації про арешт, судовий процес і винесений вирок я опрацював справу № 6844 Михайла Сеха, яка знаходиться в архіві Управління СБУ Львівської області. Дані з цього документа дають можливість уточнити та доповнити спогади, а також ознайомитися з практикою діяльності каральних органів СРСР у повоєнні роки.
Природною вадою такого виду історичного джерела як спомини, які були створені через багато років після описаних подій, є фактичні помилки. Михайло Сех інколи невірно вказував дати, допускав інші несуттєві неточності з власного життя, іноді припускався помилок при розкритті загальнодержавних подій. Наприклад, він говорить про написання скарги стосовно незаконності судового рішення щодо нього під час правління в СРСР Г. Малєнкова. Насправді звернення з проханням переглянути його справу було написане у 1955 році, коли керівником Радянського Союзу був М. Хрущов. У таких випадках, коли відомості зі спогадів різняться з даними зі справи № 6844, на ці розбіжності вказано у посиланнях. Однак цінність таких згадок, як історичного джерела, є не в детальному зображенні дійсності, а у висвітленні атмосфери, в якій довелося жити людям того часу, настроїв, що панували в той період, особистих переживаннях очевидців тих страшних подій.
Розповідь Михайла Сеха не є цілком послідовним відбитком минулого, містить повернення до викладеного раніше, проте передає ті жахливі сторінки нашого ще не так давнього історичного минулого. Описи умов перебування у місцях попереднього досудового затримання, атмосфера проживання в таборах розкрита правдиво й не залишає байдужим спостерігачем. Постійне вказування на голод, холод, фізичний біль, який приходилося пережити, передає ті відчуття, які були переважними серед репресованих. У мене з дитячих років залишилися спогади того, що найбільше дід боявся зазнати голоду, з яким довелося зіткнутися у таборах. Не випадково у споминах стільки згадок про історії, пов’язані з їжею.
Кілька слів про самого автора спогадів та його сім’ю. На час арешту в 1948 році Михайло Сех мав 50 років. Народився він у Бродках поблизу Миколаєва в 1898 році. Брав участь у Першій світовій війні у званні рядового австрійської армії. Після війни займався столярною справою у рідному селі. У 1924 році після одруження переїхав до Миколаєва. Там проявив себе як активіст громадського життя, від 1925 до 1939 року був членом місцевого відділення західноукраїнської громадської організації культурно-освітянського спрямування «Просвіта». З дружиною Марією мав чотирьох дітей: синів Ярослава і Євгена та доньок Ірину і Наталію, мою матір. Старший син Ярослав з 1943 року був членом УПА, й одним зі звинувачень проти Михайла Сеха під час розслідування було твердження про зв’язки з українським повстанським рухом. Однак слідство довело лише його належність до товариства «Просвіта» та наявність кількох екземплярів забороненої літератури. Цього було достатньо для радянських каральних органів, щоб засудити Михайла Сеха до 10 років таборів та обмеження в правах терміном на 5 років з конфіскацією всього належного йому майна. Через два роки, у 1950-му, його сім’ю було вивезено у Хабаровський край. У 1955 році він був звільнений з таборів і проживав з сім’єю на засланні. Лише через кілька років Михайло Сех зумів повернутися до Миколаєва. Мені він запам’ятався як працьовитий господар, майстер, який жваво цікавився суспільним життям. До своєї смерті зберіг негативне ставлення до радянської влади, постійно слухав інформацію з радіо «Свобода» та «Голос Америки». Помер у віці 90 років у 1988-му.
Надаю читачам для ознайомлення спогади Михайла Сеха, який на прикладі свого життя хотів розповісти про страхіття комуністичного режиму й, можливо, застерегти, щоб подібне ніколи не повторилося.
Ярослав Папуга, історик
(Автобіографія)
Роджений 3/ІІ 1898 р.
10/VII 1948 р. мене ариштовали Н.К.В.Д. (За матеріалами справи № 6844 обшук, перший допит і затримання відбулося 14 липня). 9 днів брали на слітство, на десятий день повезли в Дрогобич в тюрму (За матеріалами справи № 6844 допити в Миколаєві тривали до 24 липня, тобто останній був на 11 день після затримання). Запровадили в коридор. Там стояло більше як 10 півзвичайної шафи, названі (бокс), ширина 50×50, висока приблизно 2 метри. Кричали розібратися до гола. Ми це зробили. Заходи[л]и в ті (бокси), обернутись не можливо. Дірка в дверях округла на 5 см, на вдихання воздуха. Держали в тій шафі (бокс) 30, а може і більше мінут. Відкрив цілий з потом. Говорили одіватися.
Беру калісони, шнурків здолу нема. Беру штани, зашчіпити нема чим. Відрізали, бо був бляшаний ремінь. Забрали, щоби не повісився на гратах, вікнах. Руки взад а як іти, шнурівки з черевиків забрали, а хто буде мені штани держати. Заглянув в задню дірку, вуха подивився, в рот подивився і я крикнув А. Щоби в роті якого папірця не було, так шмонали, тримаючи одною рукою штани, а друга рука взаді.
Повів мене на другий поверх, ключима відкрив двері і мене толкнув в плечі і я пішов в середину. Мене страх зібрав, що зайшов не як до кімнати, а в баню. Камера 4×4 метра, говорит мені, що є уже 34 чоловік. З мене піт ллється від голови до ніг, підлога мокра. Скоро усе убраня з себе зняв, тілько калісони вище колін закотив. Мені хлопці говорять як маєте рушник, беріт на шию і обтирайтеся. Так буде іти піт 4-5 днів, тоді буде таке тіло біле як моє. Положіт свою руку на того студента [нерозбірливо]. Я так і зробив, тіло холодне було, бо піт усей зійшов, хлопці усі в трусах.
3 місяці в тій камері був, а нас старших 13 мужчин до 80 років, і 85 був один. На коли я прибув на ту камеру, заплакався, за що ті хлопці молоді так мучат[ь]ся. Дижурний який ходив по коридорі, відкрив кормушку в дверях 10×20 см і крикнув ціша. Розмовляти можна було тільки на пів голос, а спати як будем спросився. 11 година дижурний ключима застукав в двері. Усі клякли на коліна, помолились. 1 наголос молився, а остальні по тихо молились, камера № 21.
Параша смердяча стоіт в куті деревянна. 2 рази в день виношували, ні табуретки, ні лавки. Усі сидять на підлозі, каждий споминає про своє життя. Всі на команду на правий бік. Як кого заболит бік, тоді на лівий бік. На голі[й] підлозі при світлі, а блошчиці грішне тіло кусают, заснути годі. Рано принесли в тазіку суп, їдять на команду. По дві ложки супу і каша по ложці. Ложки усі мали деревянні, бляшані заборонено в тюрмі. Каша по одні[й] ложці на вечеру кипяток або чорна кава.
3 місяці перебував у Дрогобичі, 12 разів визивали на слітство, тілько ночию (За матеріалами справи № 6844 6 допитів було в Миколаєві з 14 до 24 липня і 7 у Дрогобичі з 4 серпня до 17 вересня). Де була вода в пивниці, в печі огонь горів і слабий ток. В місяці жовтню мене засудили, 10 років лагера зачитали поза межі України і 5 років висилки поза межі України (За матеріалами справи № 6844 вирок закритого судового засідання був оголошений 30 вересня 1948 року). Вночі на слітство тому, щоби не чути крику тортур. Як засудили відправили до камери, де були тілько суджені, камера 4×4 метра. 72 мужчини на підлозі з парашами смердючими. Старшим робили місце лягти на підлозі, а як спати з блощицями подумав я. Тіло холодне, піт зійшов. Прийшов вечір 11 година, рішили один ряд сісти під стіну, стіна тепла. Спертися в стіну, ноги по боках. Другий ряд помежи ногами сидіти, не опиратися в груди. Надумався я хочу піднятися головою, сидит ззаду мене та й ударив по зубам. Був случай, що кров з носа і зубів потекла.
Сусідньої камери той самий розмір, 88 мужчин. Ми пізніше узнали, що стояли усі. А у нашій камері 12 хлопців стояли. Усі уперлися в двері і стіну. Стуканням у стіну ми узнавали скілько людей. Так було 3 дня, на четвертий день, 20 мужчин і 2 жінки забрали на машину, вкриту брезентом. 1 жінка літ 60 і дівчина літ 20. Нам мужчинам повязали руки назад на машині і так ми сиділи з звязаними руками. Ноги по боках, межи ногами другий ряд сидів і т.д. Брезентом крили машину, щоби не видно, що везут.
Привезли до Стрия, зачали вигружовати. Дівчина скочила з машини і ще помогла ту стареньку жінку зсадити з машини. Жінкам руки назад не вязали. Я сидів в середині. Зачали мужчини зсуватися на задку. Дивлюся мало хто стає зразу на ноги, більшість старших мужчин паде. Хлопці скачуть з машини і стают на ноги, з звязаними руками назад.
Прийшла черга і на мене, зсуваюся на край машини, і упав головою до землі. Чую, що кров капає з носа і чола, отертися не можу, бо руки звязані назад. Коло машини стоіть капітан і кричить скорій. Розвязав руки, копнув мене в зад, і я другий раз упав, але уже на руки. Тими руками не міг взяти торбинки з хлібом з землі з передачі. Запровадили до 16 камери, 26 мужчин суджених і 2 священика і хлопці мені знані з волі.
В Стрию я сидів 6 місяців, чекав на відповідь жалоби. Заставляли писати, картку з зошита давали, олівець давали на камеру (пропаганда бандицка). 2 рази в місяць робили (шмон) в камері. Місяць січень, на дворі заверуха, сніг, мороз. В коридорах на вікнах лід. Вигнали з камери голих. Ми присіли руки взад, зубами цвоним, трясемся, а декому і слези в очах. Так сиділи голі півгодини, а може і більше. Тоді пускали в камеру. Каждий шукав свої сорочки і решти убраня. Їсти давали через кормушку з коридора, в тарілках. Провірка в камерах 2 рази в день.
Каждий день кромі неділі виганяли на прогулку, на пів години на свіжий воздух. Ходили по 2 чоловіка рядом, не розговорювали. Як виганяв мужчина воєнний ішли веселіше. Як виганяла дижурна жінка воєнна назвали її Горгонова, яка за Польщі вийшла замуж за вдівця. По першій жінці була дівчина мала. Убила дівчину, закупала на своїм подвірю і гноєм прикрила. Я сам читав в газеті той процес, засудили її. І така та дижурна була. Як вигнала на прогулку, то мусіла кого-небудь, переважно молодих хлопців посадити в ізолятор на 5 днів. Така пімста була. Походили, голови вниз і як німі ходили. Але мусіла посадити кого-небудь на 5 днів.
В квітню прийшов відказ, вивезли до Львова чорним вороном (За матеріалами справи № 6844 Верховний Суд УРСР 30 грудня 1948 року ухвалив залишити без змін рішення суду від 30 вересня 1948 року). 30 чоловік натиснули, стояло їхали. 3 дня був у Львові на пересилці. Сидів з Закарпатя священик старенький, 86 років мав. Сидів в кутку на нарах і стало молився. Більшість заключених мали по 25 років і 5 років висилки. В камерах вікна та воздуху нема, смерід, 1 параша. Всі спят одіті, під голову шапка і кулак. 3 дни ми мучились. На четвертий день ночию, під сильною охраною погнали на стацию у вагони товарні, закриті.
3 неділі везли нас на Заполяря на білі ведмеді, вічну мерзлоту (Воркуту). Їхав поїзд через Білорусию, а потім тайгами, тундрами. Бачили через дірки вагонів. В дорозі на стациях більших давали сухарі з чорного хліба і кипяток. У Білорусиї бачили люди на поле робили, весна. Приїхали в Москву, весна. Брали продукти на Заполяря. Приїхали на Воркуту, зима, сніг, місцями до 1 метра.
Приїхали на пересилку комики оленями. Привезли м’ясо з оленів (саньми). Привезли на базар. Крають собі і їдять. Нам стало страшно, можут і нас поїсти (дикарі). Місяць травень, сонце світит день і ніч, а у зимі сонця не видно. 3 місяці мороз до 60 гр., а то буває і більше. Спав я на голих нарах без накритя, ноги запхав в рукави куфайки, а бушла[т]ом накрився. Шапка зимова привязана до шиї і трясуся як риба у воді. Понумерували нас на рукавах і штанах, каждий мав свій нумер. На пересилці в бараку 376 мужчин. З пересилки нас около 100 чоловік пігнали на шесту шахту робити бараки.
Коли узнали по моїх документах (автобіографії) на слітстві, їхали докум[ен]ти з слітства за мною в лагер (диплом строїтель) перевезли мене з 6 шахти на шахту 9-10. Дві шахти в купі поблизу міста Воркути. Будували шпиталь. Дали мені бригаду 15 мужчин і командуй будовов. Був і інжінер німец заключений. Водили нас на роботу коло 80 мужчин 4 конвої і 4 собаки (вівчарі) тримали на шнурках.
Нас проводили на роботу через місто Воркуту, а дітвора дика 10 до 20 штук кидали на нас камінь. Не один дістав камінь по голові. Місяць липень шапка зимова, куфайка і бушлат ватний теплий.
Другий день ідем на роботу з конвоїрами і собаками, а дика дітвора ожедає нас з каміннями в руках. Жінок 10-20 стоїть при дорозі, а дика дітвора кидає каміння на нас. А жінки стали кричати на конвоїв: то люди, не волки, почому не відганяєте пацанів від робочих людей. В Москву напішем за те здівательство. І третій день ідем, 4 конвої і каждий має в руці нагай з гуми. А дітвора ожидає нас. Уже меньше дітей, а конвої наганяють дітвору і на тім скінчилось. 4-рох з головами розбитими пішли в лікар[н]ю.
Мене зробили бригадіром буд[у]вати шпиталь. Я відказався. Посадили в ізолятор на 5 днів. 3 дні видержав. На четвертий день принесли раз на день баланду їсти. Я не піднявся. Стали в кори[дор]ах на стінах [і]ній з снігом. Кормили бруква, кропива, [нерозбірливо]. Прийшов лікар, провірив мене. Температура у мене 34 градусів. Прийшло двох з носілками забрали мене в стационар. Лікарі усі були заключні. Лічили мене 1 жид, 1 поляк, 1 грузін, 3 українці, 1 мадяр, 1 [е]стонець, 2 рускі, 2 німці. Хвороби у мене були такі, язва жолудка і 12 перстна кишка, жовтуха, скліроз серця, сухий преоріт в правім боці, цинга.
За 10 років лагера пролежав хорий з переривами 3 роки і 8 місяців. На коли я хорував на язву жолудка, хотіли робити операцию жолудка. Доктор хірург білорус переглянув мою історію хвороб, я уже пролежав коло двох років, провірив пульс серця. Моє серце має перебої, три рази бється, а четвертий раз дуже слабо бється, так весь час. Лічив жолудок торапед. Говорит мені щоби я написав заявленя, що я хочу сам щоби робили операцию. Я від заяви відказався. Що зїв зразу вирвав, і болі великі мав. Брали на ренген. Важив 36 кілограм, шкіра і кости. В тій палаті було коло 80 хворих. Я стогнав і часом кричав з болю. Коло того стационара був мор[г], так називали. Щоби не стогнати і кричати, мене на носілках занесли в той мор[г]. Подумав я, що я тут помру. Я щиро молився по тихо, бо і другі християни, баптисти молились. Бо рускі нехристи насьмі[х]ались, а були рускі молоді хлопці просили, щоби їх учили молитись в лагери.
Доктор приходив до мене 2 рази в день. Лічили добре, не давали померти. Бо [в]они лікарі усі заключені бачили то страшне нещастя тих людей. На четвертий день прийшов лікар до мене. Я уже сидів. Говорит до мене ти не помреш. Я пролежав іще 4 дня. Прийшли з носілками і занесли до хорих людей.
Була забастовка, вигнали з усіх бараків за зону, кромі столової і хорих. Людей на цвинтар за вахту. Цвинтар великий. Усі посідали на землю. Місяць липень. Думали заключені, що будут усіх стріляти. 4 мужчини дістали розрив серця, лікарі так провірили з страху. Доношчики переважно рускі. Вставали заключені, ішли чергов, а доношчики стояли і показували рукою, хто зле говорив на радяньску владу. Я то усе бачив, вийшов хорий з стационара. Понад 200 чоловік вивезли в закриту тюрму. Провірку робили два рази в день. Виганяли на двір, мороз 50-60 градусів. Стоять по 5 чоловік в ряді, а усіх в бараці 100 і більше людей, трясутьсі усі. Виписували з стационара вівторок і пятниця здорових.
Приходила жінка лікар з Воркути і побачила тую провірку, на морозі. Накричала на конвоїв, на начальство лагерне, щоби більше того не було, бо напише в Москву. В той час і я був на провірці. Літом як було тепліше, то провірка була на дворі. Страшна дурнута. Куда утікати. Забор 3 метри високий, колючий дріт, собаки вовчурі кругом зони, кругом вишки з кулометами. Водили на роботу 4 конвої і 4 собаки на шнурку. За руки побрались по 5 чоловік. А деякі конвої говорили руки взад, то лекше було іти. По сторонам не дивитись, ні в гору, ішли як німі. У мене була друга група інваліда, легку роботу мені дали, бути удівальним (дежурним ночию).
Наколи курієр прийшов в барак і зачитав мою фамілію, і сказав зайти до начальника режіму. Я зайшов. Спросив мене мою автобіографію. Я [йо]му сказав про родину, де живе. Говорит мені усе зробит. Буде добре. Освободит з лагера мене, родину до дому поверне, но щоби рік працював на їх користь. Мене зібрав великий страх, бо я бачив, що робили з тими людми доношчиками. Я відказався то все робити. Поназивав мене старий Бандера, фашист і т.д. Наколи я виходив на двір, став на поріг з надвору копнув мене в зад. Я упав на землю головою. З носа і чола кров капала. Довго я не мився, бо чоло розбите боліло. Мене слідили. Сказали до мене хлопці литовці молодец старик і руку мені подали. Але я не признався чого мене визивав. Якби я правду сказав тим хлопцям, а начальник узнав, то ще би були і срок добавили (то був секрет). Хлопці бачили як мене копнув.
Як Берію узнали, що він ворог своєї держави, зачалась по лагерах забастовка.
На 29 шахті була стрілянина з вишок по людях. 87 убитих, а 230 ранених. Так говорив Олександер Со[л]женіц[и]н по радию з Америки, бо і він був в лагерах Воркути. На ту забастовку приїхав був з Москви генерал армії Маслюков, а генерал Деревянко був Воркутських лагерів. Заключені (зеки) робили по 8 годин зміна, а каторжани по 10 годин зміна.
Був такий час, що на стройках бракувало людей, умирали, хорих багато. Дали приказ по дві зміни робити, 12 годин. А коли спати подумав я. 2 рази в день кормили баланду, бруква [нерозбірливо], сушена бульба, один два куски в зупі, риба комча. Моя бригада ішла на вахту, бо там конвоі з собаками ожидают на вахті. Шмон робили на вахті. Побрались за руки, по 5 мужчин в ряд, ішли на вахту 3 кілометри. Майже місяць так мучились, на ходу спали, падав оден на другого. Конвой кричит ширше шаг, а то малого шага не годен робити. Коли спати? 3-4 години спали і не роздівались. А по закону що [в]осьмий день мусіли іти в баню. В той час не спали 24 години, помились більо поміняли. Так довго не було, може місяць. На вахті як один сп[л]ячий упав ззаду, то цілий ряд сп[л]ячих упало в сніг.
На коли мене виписали з стационару, друга група інвалідности, дали мені робити ручки до лопат [нерозбірливо] і кірки. 500 грам хліба з житної муки, чорний від угля печений, з зупою. Кусок зїв, а голоден. 12 годен робити. А кусок в кишеню бушлака положив. З куском хліба повісив на цьвок. А голоден такий, що їв бим з корита разом з свинею. Іду в столову голоден, з столової голоден. Лягаю спати голоден. Подумав я, що помру голоден, зняв з цьвока бушлак. Я до кишені – хліба нема. Тільки заніс палки на шахту. Нікого не було і хліба нема, тільки дрібки і кал з щури. Щур заліз в кишеню, хліб зїв. Я дрібки з калом вибрав з кишені рукою і в рот взяв і зїв. Не звертав увагу на кал, бо усе пішло дальше на кал. Сів на таборетку і гірко заплакав, з 20 мінут. Чому я не зїв той хліб в столові. В першій світовій війні їв мясо з собаки, а калу з щури не їв.
Ми робили бараки за 40 гр. морозу, а шахтарі ішли в шахту мороз був до 60 градусів. Тіло почорніло від морозу. На коли я ішов в столову дієтну, як хорий, специ[а]льно для язвенників, коло санчасті на дверях термометр. Дивлюся 63 градусів морозу. Іде конвой в зону, стрічає мене і кричить до мене: старик твоє все лице біле, іди в санчасть нехай тобі усе лице помажут мазутов від морозу. Я [йо]му відповідаю по руски: не нада мазать, я і так скорей подохну у вашім лагери проклятім. Подивився на мене грізно, на мої нумери подивився. Записав но не покарав. Я більше місяця не мився як та скіра мерзла загоїлась. Тоді умився. І у баню не ходив митися, тілько білю міняв. Було багато без пальців на руках, хоть ватні рукавиці давали.
На коли на 7 шахті була забастовка 1952 р., требували заключні щоби на дверях замки зняли ночию. І параші смердячі винесли з бараків, нумери з нас зняли. В той час був приїхав з Москви Генерал Армії Маслюков, зробив мітинг в зоні і сказав, що то усе зробит. На другий день нумера з себе зняли, параші смердячі винесли, і стало лекше дихати в бараках. Людей в бараках понад 150.
Як Сталін помер я в той час дижурив ночию в бараку. Гудки гуділи по шахтах, поїздах і т.д., а конвої літали по бараках, чи стоять усі 5 мінут. Рано 8 година ліг спати, цілу ніч не спав. Надзиратель (конвой) прилетів усі стоят, з мене коц зняв і крикнув: встать. Я у сорочці в калісонах босий на мокрі підлозі з снігом трясуся як риба в воді. Дежурив удівальним ночию не спав. Конвой говорит єму: пусть подохне. Мені слези в очах стали, трясуся 5 мінут. Проклятий Сталін, подумав я.
На коли я хорував на жовтуху, хвороба заразлива. 7 місяців я лежав. Лічив мене доктор хірург Українець Данелевич з Барижа. Умирали на хворобу много людей. Рішив мені викачувати жовч з печінки шлан[г]ом. Шпріцово через горло шлан[г] не пішов. Взяв мене на Ренген. Лежав я на правий бік. Шлан[г] тоненький ½ центиметра. Через дірку носа. Хімічним олівцем зробив замітку, коло дірки носа. Мене запровадив в стационар. 13 разів викачував. 13 днів і стало мені лекше дихати. Давали мені пити шиповник чай і [нерозбірливо]. Давали по лошці.
Тіло моє було усе жовте, і моч жовта. Фельшер прийшов кров брати з пальця, пішов за яких 10 мінут. Прийшов ще раз брати кров з пальця – пішов. Третий раз прийшов сам лікар брати кров з пальця. Подивився на бірку, яка прибита до нар моїх (ліжко) з дошчок збита. Було написано рік народження, судимость моя і кінець судимості. Нас 14 мужчин лежало по тій хворобі. Рускій старичок літ коло 70 кричит до лікаря: пашлі ви в чорти від того чоловека, он уже канчаєтся, а посьльдну кров у него біротє. Прийшов єще раз до мене лікар і говорит мені: старик ти не помреш, в тебе крове як у пацана, що має 22-24 роки. А мені в той час було 53 роки.
Нам дозволили писати 2 листи в рік, а ми могли від родини отримувати каждий день листи і посилки.
Як настав Маленков можна було писати листи скілько хто хотів. Їсти давали по більше і ліпше кормили. Волоса можна було носити більше. На роботу ішли без конвоїв і собак. І дав приказ писати усім жалоби. І я написав жалобу. Чекав на відповідь жалоби 11 місяців. (Освободили) по жалобі. Браковало 7 місяців до кінця 10 років (Скарга написана 31 січня 1955 року, коли першим секретарем і фактичним керівником СРСР був М.Хрущов. 22 липня 1955 року Президія Верховного Суду скоротила термін позбавлення волі до 7 років і постановила звільнити з таборів).
В тім бараку, где я був, була бригада шахтарів. Оден шахтюр говорит мені, що мусит з собою щось зробити, щоби в шахту глубину не іти на роботу. Бо много було аварий, що много людей з шахти вийшло, а ще більше калік було. Пішов в столову їсти, ручку відломав і той кусок, що бере[т]ся в рот проколтнув. І пішло в жолудок. Взяли єго на ренген, зробили операцию жолудка і дали єму другу грипу інваліда. Робив дальш, але уже на поверхности, в мої бригаді. Ішли в столову їсти. Тарілка чогунова бляха. Зїв би з 5 тарілок. Ішли до крана ляли холодну воду до тої зупи, щоби більше було. З тої їди діставали хворобу називалась ценга. Умирали на ту хворобу.
У столові дали суп, рибу яку-то варили. Забагато костей з риби було. Я рідке зїв, а кости з риби (той сік виссав з кости) кинув в ту тарілку, що я з неї їв. А сидит коло того стола знайомий з волі літ 30-35, говорит мені чи можна взяти ті кости. Голоден він, зїсть. Говорю єму, як не боїшся щоби не пошкодило то бери. Він своюв лошков взяв з мої тарілки і зїв, а мені стало страшно. Дали мені пайку хліба [нерозбірливо]. Дуже згорий був, більше як 1 цм. грубости. Мягке зїв і зубами своїми злизав до угля. Сидить литовец рядом коло мене, просит мене: старик ти не будеш того кушать. Я єму говорю не буду. Я возьму. Бери.
Много таких случаїв було. Коло столової на дворі лупину збирали і варили в бляшанних банках від конзерви. Нема місця того всего описати.
Замість Сталіна якби був Маленков, і в лагери було би добре, бо ніхто не був голоден. Давали хліба, на столі, в столові, скілько міг зїсти, стільки їли в барак. Брали хліб і квас робили з хліба замість горілки. Камер чистий. Магазин був, можна було усе купити, бо зачали гроші за роботу платити. За Малинкова так довго не було.
60 років минуло мені. Везли мене в Хабаровск 38 днів, 9 годин. Ріжниця від Воркути в Хабаровск. 6 пересилок перебував. В Новосибірску найдовше був, бо застали в той час жовтневі свята. Від Іркутска в Хабаровск без перерива 5 днів їхали. Дали на пересилці по 2 хліба і 3 риби копченої. На більших стациях давали кипяток. На коли мене везли на висилку до родини в Новосибірску, до нашого вагона столипеньского привели кілька дівчат. Вагон до спаня, 3 поверховий. Сісти нема місця, лежачий. Розговорювати можна тільки через грати. В переділці нас їхало 4 мужчин на висилку.
Спросився одної дівчини звідки і куди їде. З Мордовс[ь]ких лагерів, їде до родини виселиної. Сама [в]она з Косова, гуцулка чорнобрива. Гарна з лиця як намалювана. Як забрали в тюрму здорова я була, а тепер я їду до родини каліков. Я питаюся, що зталося з тобою. Галиночка показала мені ліву руку через грати, а я з жалю заплакав. Я її питаю як то сталося. Відповідає вуйку ми дівчата робили на желізні дорозі. Шпали міняли. Так мені надоїло то знушчаня, голод і холод. Тяжка праця, шпали носити. В зимі рішила під поїзд лягти. Страшно мені стало. Лягла коло шпали, руку положила і поїзд відтяв руку.
Я то лишила хлопця Василька. Розписуватися ми мали, шлюб взяти в церкві, по християньски. 18 літ мала. Родині не писала, що я без руки. Василькові написала, що я каліка. Пишу єму, дорогенький Васильку ти на мене не ожидай, я твоюв женов не буду. Я без лівої руки, пальців з долонев не маю, тілько кістяк. Говорит мені Галина листа написав і пише ти приїзджай, поберемся. Жити будем, нас розлучит тілько смерть одна. Я з усьмішкою говорю їй, по закону у вас діти будут. Як ти будеш діти вихововати. Она усьміхаєсь, у мене є сестра, а у Василька є дві сестри. Мами у нас є. Дитя, щоби зачало ходити гризоти нема.
Я на прощаня желаю тобі щастя, здоровлє Галинко, 100 літ прожити. Нехай тебе Бог благословит і твого Василька, такий вірний твій друг. Справте весіля і ще раз желаю вам много а мно[го] літ прожити, дочекатися внуків і правнуків. Такої любови я ще не чув, ти каліка, а він тебе ожидає.
В Іркутску [в]она висіла, а я поїхав далі. Я єї розказав про своє житя, хвороби свої і про лагер свій.
1964 р. я мав пересуд. 5 років ми писали, щоби зайти в свій дім. Приїхав з Львова заміститель обласного прокурора і маюр воєнний. Більше 2 години ми розмовляли. Родину реабітолювали, а мене ні. 9 карток зписав і я 9 разів розписувався. Прокурор сказав мені, що мої жени, мама і дочка, що тоді мала 7 років незаконно висилили. Я єму говорю треба було тоді Сталінові говорити, а не мені.
Наколи мене привезли до родини, в тім совхозі робив 1 мужчина, родом з Винниці. На сході в лагери желізну дорогу робили через тайги. Спросив мене як вас кормили на Воркуті. Я єму говору, що дуже погано. Весь час був голоден, щурі ловили і їли. Він мені відповідає, що тут на сході, в лагерах миши повилиїли , їли, то вам єще добре було.
(З Львова на Воркуту везли в сухім пайку. На більших станциях стояли і давали заключених кипяток. Сухарі з чорного хліба давали на 3 дні наперед, їзди. Везли у товарних вагонах, подвій нари були у вагонах.)
Везли мене у ва[го]ні Столипенський специальний для заключених, іде ззаду поїзда. 23 заключених, 1 конвой, 1 собака. Ми були ніби свобідні, а мусіли відправити в район міліції віддати. 2 дні я спав одітей в коридорі на підлозі. В камерах були злодії і бандити. Через двері чув тільки прокл[ь]они і крики. Через 2 дни приїхав з висилки по мене лейт[е]нант, оформив з мене автобіографію. Я розписався. Сказав мені піти на вокзал. 3 години поїде поїзд і поїдим.
На вокзал я зайшов свобідно, так як на світ народився. Валізку і бушлак здав в камеру храненя, сів на лавку і думаю, що я маю з собою робити. На годинник висячий подивився – часу єще багато. Голоден, на ногах не годен держатися. Везли мене в Хабаровськ 38 днів. На стациї фризиярня, столова і кухня. Аж тепер за 10 років наїмся. На мене усі рускі дивлят[ь]ся як на яке чудо. Зкинув з себе бушлак, куфайку, рукавиці ватні, шапка зимова в кишене бушлаку, валінки на ногах. Подивився в зеркало висяче, вуса, борода заросла за 50 днів. Постригли, поголили, став молодший.
(Обід). Люди їдят, а я плачу. Грошей нема, не платили мені в лагери, бо я був друга група інвалід. Денний удівальний привозив угля в барак і кипяток. [Нерозбірливо] мало, а платили. А я голоден, тілько ребра стерчат на животі. Плачу далі. Як на щастя нагадав собі, що я як виходив з бараку литовці, латиші і естонці дали по кілька карбованців. Радість стала у мене вилика. Підійшов під кармушку, попросив. Суп дала, дала друге каша гречка і кусок мяса. За 10 років подумав я, зїв і далі голоден. Пішов єще раз узяти. Дала. Зїв. Голоден. Я ще раз хотів брати. Сиділи 4 мужчини при столі і дивляться на то, що я третий раз хочу брати. Мужчина встав і підійшов до поварки і сказав не дати більше їсти. Спросив мене звідки їду і куда їду. Я єму всю правду сказав. Хватіт їди, ти можеш не доїхат до семї. Тілько попросив пачку печені взяти подарок малі дочці.
На коли я був на стациї, перед 3-тов годинов, прийшов по мене лейтенант. Ходив довго, шукав мене поміж людей. Я єго пізнав, а він мене не зпізнав. Я встав і спросив єго кого шукаєте. Говорит старека одного. Я признався, що то я їду. Спросив чи маю гроші на білет. У мене грошей нема. Купив білет і поїхали. І сказав куда іти.
В неділю приїхала моя дочка з Хабаровска, мене не зпізнала. Питалася, чи то дійсно мій тато. На висилці робив по свої спеціальності.
1960 року прийшов приказ з Москви від Хрущова освободити усіх переселенців. Паспорти (вовчі) здали. За 3 неділі поїхав по нові паспорти. Жінці паспорт дали, а мені не дали. Котрі були заключеню амністії не було. Для таких написав я ще раз в Москву. Тоді освободили і мене, но не в свою область.
Приїхали в свій район. Ми були уже на пенсії. Не хотіли приписати. 5 років жили по чужих квартирах, в чотирох місцях. 5 років писали. 1965 року перейшли жити в свій дім. 2 дочки і син 2 роки жили ще на сході. 1962 р. приїхали. Майже 1 рік не приписували, без роботи були.
(5 років писали, щоби зайти в свій дім).
Мене прокурор заставляв говорити по руски. Я єму говорив, жевете на Україні, повинні ви до мене говорити по українски. Я вас буду розуміти по руски, а ви мене повинни розуміти по україньски. Більше як дві години ми розмовляли.
Наколи нас запровадили на поселеня, где були виселені тільки німці з Республіки з надВолже. Бараки будувати для німців виселених. Я як бригадир провадив будовов. Одна жінка піді[й]шла до мене і говорит мені, ви напевне кушат хочете. Мало дають кушать. Подождіт, я винесу огорец. Винесла оден огорок більший. Я подякував їй. А робітники як побачили, прелетіли до мене може з 10 голодних. Я укусив раз і подав другому. 6 осіб кусило по разу. Конвої то бачили, не кричали, бо знали, що ми голодні.
Наколи осеню з зони около 10 мужчин забрали з ва[го]на вигружовати капусту в зону, в склад і мій блиський землячок пішов вигружовати. З вагона в зону. І приніс в барак головку капусти. Ми в двоїх зїли сиру капусту і качан зїли. Покраяти не було чим, бо найменьшого ножа не вільно було мати. Срок добавляли. Брукву привозили і сиру брукву їли.
