Романна Стангрет, родом із Рудників, ще дитиною виїхала в Італію, в Неаполь, де працювала її мама. Зараз дівчина навчається на лінгвістичному факультеті Università L’Orientale di Napoli. Вивчає російську та німецьку мови. А також працює перекладачкою з італійської на російську в туристичному журналі «My trip to South Italy». Дівчина розповіла нам про свої здобутки, плани та погляди на життя.
– Ромо, як було між новими дітьми, в новій школі? Як будувала дружні стосунки?
– У нову школу я прийшла посеред навчального року. Мені тоді було 13 років. Особливо запам’ятався момент, коли я увійшла у клас і стояла посеред нього, бо у всіх вже були свої місця/парти, а я – чужа, не знала нікого. Спочатку було боязко, але мені допомогло те, що я вже трохи розмовляла італійською. Бо своє перше літо в Італії провела десятирічною і вивчала мову завдяки мультфільмам. У школі спочатку майже ні з ким не спілкувалася, але під кінець року уже мала багато друзів.
– Чим школа в Італії відрізняється від української, і чи допомогли тобі знання, здобуті в Україні?
– Урок в італійській школі триває рівно годину, 15 хвилин перерви вистачає, щоб з’їсти булочку та сходити в туалет. Ти не можеш вийти за межі школи чи відпроситися, бо тобі «погано». За тобою повинні приїхати члени твоєї сім’ї, і, до речі, це стосується не тільки неповнолітніх. Було незвично, що усі книжки потрібно купувати: нові або вживані.
Мені придалися знання з математики та англійської, здобуті в рудниківській школі. З цих предметів я була першою в класі. Трохи історії. Інші довелося підганяти самотужки.
– Як обирала майбутню спеціальність?
– Якщо чесно, якось само повелося. Правда, в лінгвістичному ліцеї впродовж 5 років треба було дуже багато вчитися, викладачі були дуже вимогливі. А ось в університеті мені більше подобається: ти сам вирішуєш, що, коли і як тобі робити.
– Знаю, що ти пробувала себе в ролі ведучої.
– Це був гарний експеримент. Я вела футбольну передачу «SportLive» на неапольському каналі «ItaliaMia». До речі, після університету планую отримати посвідчення журналіста. Мені це запропонували колеги з журналу, в якому я зараз працюю.
– Чи легко було за кордоном знайти себе?
– Знайти себе – це досить суб’єктивна річ. Є люди, які з дитинства знають, що хочуть, та є ті, хто і в 50/60 ще точно не знає, чи те, що вони здобули у свої роки, є саме тим, чого вони прагнули. Але одне можу сказати: достатньо постаратися – і можна здійснити усе. Думаю, що не лише за кордоном є можливості для розширення кругозору, у нас в Україні вони також є і чимало, просто, можливо, система не та.
– Які в тебе плани на майбутнє?
– Ще точно не знаю, але я навчилася цінувати такі істини, як «hit et nunc» та «carpe diem». Про майбутнє також треба думати, але якщо жити тільки ним, не факт, що буде що згадати й чого повчитися.
– Ромо, ти часто приїжджаєш в Рудники в гості. Чи хотіла б повернутися на свою батьківщину назавжди?
– Приїхати в рідну країну, до рідних, на подвір’я, де я виросла, для мене – це, як побувати в раю. Побачити родичів, побути вдома – це надає дуже сильний заряд енергії. Але повернутися назовсім зараз – це як почати усе з нуля. У мене в житті вже були такі моменти, але наразі, думаю, краще брати те, що є, і творити з цього своє життя. Я виросла і сформувалася за кордоном, де зовсім інші погляди на такі речі.
Спілкувалася Ірина Леськів
