Хочемо познайомити вас з відважною жінкою-медиком, яка нещодавно повернулась із зони ООС та розповіла, яке життя по той бік лінії розмежування.
Любов до камуфляжу
Романі змалку подобалась військова форма, особливо поліційна. Тому ще в школі знала, коли виросте – буде або військовою, або поліціянткою. А ще дівчина була сміливою, відважною та рішучою. Саме ці якості характеру стали в пригоді в дорослому житті, а надто – на майбутній військовій службі.
«Коли почалась реформа поліції, одразу ж записалась до лав охочих», – розповідає Романа. На той час відбір-тестування проходили в Івано-Франківську. Відбір жінка не пройшла. Трохи розчарувалась, але вже тоді знала – військовий вишкіл у неї ще попереду. Про службу у війську серйозно задумалась під час другої декретної відпустки.
За фахом Романа Камінська – медик, працювала медсестрою у психіатричній лікарні Закладу. А в 2019 році твердо вирішила, що піде служити народу України – зібрала документи і пішла до військкомату підписувати контракт. Вже другий рік поспіль Романа Камінська – військовий медик.
Служу народу України!
Після підписання контракту всіх новобранців направили проходити курс «молодого бійця» у відому військову частину «Десна», яка здавна славиться своєю вимогливістю, дисципліною та вишколом.
«В «Десні» ми вивчали автомати, будову полігонів та чимало важливих тактичних речей», – пригадує співрозмовниця. Після деснянського вишколу Роману направили у Львівську військову частину, що по вулиці Стрийській. Зараз військова у підрозділі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, у медичній роті. Там Романа – медсестра операційно-перев’язувального відділення.
Ворог біля воріт
«Виїзд в зону ООС передбачений контрактом, якщо є поважні сімейні обставини, то можна відмовитись. Вже декілька разів відкладала поїздки, але далі зрозуміла, що маю туди поїхати. Бо це справа честі», – певна співрозмовниця.
80-та десантно-штурмова бригада виїхала в ООС ще в середині минулого року, через сімейні обставини Романа не поїхала. «Розуміла, що мене ООС аж ніяк не мине. Якби не діти, то була б там ще з 2014 року» – каже військова медсестра.
Найважче рішення доньки сприйняли батьки, але після довгих розмов змирились.
«Батькам довго не хотіла говорити, куди саме їду, щоб не хвилювались, бо, як і всі батьки, мама з татом переживали, але, що важливо, – не відмовляли, а з розумінням поставились до мого вибору», – продовжує розмову Романа.
Дислокувався підрозділ у селі в Луганській області, детальніші координати військова не називає, бо це заборонено військовим протоколом. Також заборонено фотографувати шеврони, розпізнавальні знаки, будівлі, позиції та виставляти фото в соцмережах, бо ворог не спить.
У селі на Луганщині, де дислокувався підрозділ, не всі жителі виїхали, ще залишились літні люди та навіть сім’ї з маленькими дітьми.
За перший тиждень життя у прифронтовому селі усіх жителів вже знала напам’ять. Військова медсестра каже, що тутешні люди між собою спілкуються російською, а з військовими – українською мовою. Місцеві не такі вже й прихильні до українських військових.
«Думаю, вони вже за стільки років просто втомилися від усього, що там відбувається», – пояснює причину неприхильності Романа Камінська.
«За час мого перебування більше обстрілів було на території Донецької області, проте і на наших позиціях були моменти, коли дуже близько відчуваєш присутність ворога», – розповідає Романа.
Про побутові умови, гадюк і собак
Побутові умови залежать від позицій, де дислокується підрозділ. Чим ближче до ворога, тим умови суворіші. Зрозуміло, що снайперські підрозділи не можуть жити там, де їх побачать. Бойових травм за час перебування в ООС не довелось усувати.
Чого найбільше бракувало Романі, то це повноцінного душу, він був лише у певні години для жінок, в інші – для чоловіків. Та це далеко не найгірші умови.
«Лишень потепліло, з’явилось стільки змій (гадюк), вони були буквально всюди, навіть в будинки заповзали, треба було бути дуже обережними, щоб на них не наступити. Одного сонячного дня на підвіконні нарахувала аж 8 гадюк. А ще там дуже багато собак, вони люблять військових, бо наші завжди їх підгодовують. Собаки навіть почали агресивно на людей в цивільному реагувати», – розповідає Романа.
Навіть в ООС о 6:00 ранку усіх чекав підйом, 1,2 км пробіжки. Впродовж дня доводиться носити з собою 16-кілограмовий бронежилет.
Про те, що Романа нещодавно повернулась з ООС, мало хто знає, жінка не любить публічності. «Найважче те, що ти далеко від дому, а твої діти не отримують материнського тепла, уваги. Серед нас були й такі, хто 10 місяців не був вдома», – каже військова.
Режим: порядок і дисципліна
Після повернення у військову частину Романа знову призвичаюється до звичної роботи. Робочий графік буває різним.
«Одного тижня робота триває з 8:00 до 17:00, іншого – доба через дві, ходимо в наряди, а ще часто їдемо у відрядження. Буває, що надходить термінове повідомлення, і ми бігом збираємось та їдемо на тиждень аж в Полтаву на збори строковиків»,- розповідає співрозмовниця.
Особливість військової служби – це розпорядок, дисципліна та режим.
«Де б ти не був і скільки б не засиджувався в гостях чи з подругами допізна, маєш зранку прокинутись завчасно і вже о 8:00 бути на роботі. У військовій професії не вийшов на роботу – це дуже і дуже кепсько», – розповідає військова.
Та на це Романа не скаржиться, бо такий режим їй підходить, він дисциплінує, ба, більше – навіть застосовує до виховання синів, бо ростить справжніх чоловіків.
Вдома – найкраще
Після повернення з АТО додому Романа не знала, за що братись. Найперше – приділити час дітям: 11-річному Максиму і 4,5 річному Матвію. Каже, що без планшетів зараз ніяк, але завжди намагається знайти вільний час, щоб замінити гаджети на живе спілкування, прогулянки.
«Хочу, щоб мої сини виросли добрими людьми, насамперед розуміли різницю між добром і злом», – каже співрозмовниця.
Ще три роки тому Романа була завзятою вболівальницею рідного футбольного клубу ФК «Миколаїв», тепер часу на це обмаль, але в соцмережах стежить за футбольними успіхами команди.
«Чи змінила її характер участь в ООС?» – запитую Роману.
«Стала спокійнішою, менш імпульсивною, багато чого переоцінила, особливо роль батьків, їхню допомогу з вихованням внуків. Багато речей починаєш розуміти лише тоді, коли сама стаєш мамою, а ще більше – коли в зоні бойових дій», – каже військова.
Чи повернулась би вдруге на позиції? Романа дає ствердну відповідь.
«Доки триватиме війна і чи видно світло в кінці тунелю?» – запитую. Романа каже, що якби була політична воля державних мужів, вони вже давно б завершили війну, а наразі військові виконують накази.
Любов ДОБЖАНСЬКА
