Їм пощастило народитися і вирости у вільній країні. Вони з першого класу пішли в українську школу, вони вчили українську історію, вони на власні очі бачили дві революції, на їхню долю випала війна, яка триває уже восьмий рік. Їх світогляд відрізняється від світогляду їхніх батьків, бабусь і дідусів. Ровесники Незалежності – які вони? Чого досягли? Чого прагнуть? Про що мріють? Сьогодні спілкуємося із миколаївчанкою, екоактивісткою, громадською діячкою Ольгою Марків. Її слова не розходяться із ділом, її проєкти надихають і роблять наше місто і людей довкола кращими. Вона чудово знає, що під лежачий камінь вода не тече, і для того, щоб чогось досягти, треба добре попрацювати. Вона народилася разом із нашою Незалежною Україною і мріє про те, що колись її рідна Батьківщина стане сильнішою і незламною.
– Олю, коли до тебе прийшло усвідомлення Незалежності?
– Поки ми маленькі й нас плекають і оберігають батьки, ми не задумуємося над тим, в якій країні живемо, якою мовою розмовляємо, яких традицій дотримується наша родина. Так було і в мене. Хоча батьки змалечку намагалися прищепити мені любов до всього українського і тепер я впевнено можу сказати, що їм це вдалося, бо життя у своїй вільній країні не проміняю ні на що. А перше усвідомлення того, що мені пощастило рости у незалежній країні, прийшло, коли я пішла у перший клас. Це був 1998 рік. Тоді вперше за часів існування нашої школи першачкам дарували книги українською мовою. Досі пам’ятаю, що там розповідалося про податки. Наступне усвідомлення знаковості незалежної держави було те, що у 2000 році у наше невеличке село нарешті провели газ. До речі, народилася я на Бродівщині, у селі, яке на той час не мало жодних перспектив та розвитку. Та після проголошення Незалежності почався повільний поступ. І вже остаточно я усвідомила, що моє життя кардинально відрізняється від життя моїх батьків, які виросли й розвивалися за “союзу”, в юності. Саме тоді зрозуміла, що переді мною відкритий цілий світ, я маю право вибору, я можу читати хороші книги українських авторів, я можу розвиватися у тому напрямку, до якого прагне моя душа, варто лише захотіти.
– Які знакові події, що відбулися за останні 30 років в країні, тобі запам’яталися найбільше?
– Як сьогодні пам’ятаю ейфорію, яку пережила від перемоги нашої співачки Руслани на Євробаченні. Тоді мені здавалося, що гордість за нашу країну мене просто розірве зсередини. Ніколи не забуду, як вболівали й пишалися перемогами братів Кличків. Та й таких радісних подій було чимало. Але, на жаль, були й такі, від яких стискалося серце. У мене була істерика, коли дізналася про розстріли на Майдані Незалежності. Плакала і молилася за кожного, хто поклав там своє життя. Не менш трагічною для мене була новина про анексію Криму та початок війни на Донбасі, яка, на жаль, триває досі. Та попри все я переконана, що Україна вже незабаром стане на ноги й наш народ не здолають жодні незгоди й негаразди.
– Ти розповідала, що народилася і виросла на Бродівщині. Як ти опинилася у Миколаєві?
– У Миколаєві я живу вже більш як 10 років. Я завжди кажу, що мала тут жити, бо це місто давно стало для мене рідним. Тут живе моя тітка, до якої я часто приїздила у гості. І якось в одній компанії познайомилася із чарівним юнаком, який полонив моє серце, а згодом я віддала йому і свою свободу. Так осіла у невеличкому, але дуже харизматичному Миколаєві. Ви знаєте, за ці 10 років наше місто дуже змінилося. Пригадую, як вперше зі своїм чоловіком прогулювалася центром міста і не могла зрозуміти, чому ж це гарне містечко таке сіре і похмуре. Та згодом усе почало потроху змінюватися. Ремонтувалися дороги та тротуари, розвивалася інфраструктура, окультурювалися парки і сквери, і моє місто розцвіло.
– Олю, ти є засновницею єдиної на Миколаївщині громадської організації “Еко-Платформа”, яка займається сортуванням відходів. Розкажи, з чого усе починалося.
– Розпочну з того, що я дуже емоційна і запальна особа. Загорітися якоюсь ідеєю мені дуже легко, але зазначу, що я ніколи не відступаю і не здаюся, і якщо чогось хочу – шукаю усі можливі та неможливі способи цього досягти. Коли гуляла містом зі своїми маленькими дітками, почала помічати, що практично у кожному закутку є неприбране сміття. Мене ця ситуація спочатку обурювала, потім просто було боляче, а далі я зрозуміла, що не треба чекати, що хтось прийде і прибере, а треба це робити самій. Добре усе зваживши, я вирішила створити у Миколаєві сортувальню. Знайшла однодумців. І вже сьогодні ми доволі успішно працюємо. Долучили до сортування сміття і сусідні населені пункти. Згодом, упевнена, з нами сортуватиме відходи уся громада. А ще мене надихають ініціативи великих міст. Таких, як Івано-Франківськ, до прикладу. Де прогресивне соціальне підприємство свої доходи вкладає у втілення інших проєктів, націлених на розвиток міста. Дуже хочу перенести таку модель на нашу громаду. Щоб соціальний бізнес «Еко Платформа» доріс до такого рівня, що забезпечить підтримку молодим прогресивним людям, які мають ідеї щодо розвитку Миколаївської громади у різних напрямках.
– Щоб ти хотіла змінити в нашій державі? І які побажання маєш для своєї рідної землі?
– Ви знаєте, я дуже люблю Україну і кажу зараз абсолютно відверто, як би важко не було, я ніколи не переїду жити в іншу країну. Мене тішить, що за ці 30 років люди стали пишатися, що вони українці. З’явилося розуміння, що ми з росіянами – різні, з’явилося відчуття власної гідності. Та, попри це, думаю, що для кращого майбутнього українці мають змінитися: людям треба думати не тільки про себе та власну вигоду, а й про інших. А Україні я б побажала, щоб скоріше закінчилася війна, а на чолі держави стояли справжні державотворці, які знаються на справі та турбуються про людей.
Спілкувалася Вікторія Ничта
