Миколаївчанка Оксана Демків є ровесницею Незалежної України. Попри те, що жінка зараз здебільшого працює за кордоном, вона мріє про те, що вже у найближчому майбутньому зможе заснувати в Україні невеличкий бізнес і заробляти тут. Яким було її життя у Незалежній Україні, Оксана розповіла і читачам “Громади”.
– Оксано, коли до Вас прийшло усвідомлення того, що ви живете у вільній і незалежній країні?
– Напевне, це сталося вже в студентські роки. В дитинстві й ранній юності мало задумуєшся над такими глобальними питаннями, тоді хвилюють зовсім інші проблеми та переживання. Але тоді я, напевне, ще не сповна усвідомлювала, яке це велике досягнення. Зараз, вже у зрілому віці, на це дивишся зовсім інакше. Розумієш, що саме завдяки Незалежності України я мала можливість вільно говорити на різноманітні теми, думати вголос, робити власний вибір.
– Які знакові події, які відбулися в Незалежній Україні, запам’яталися вам найбільше?
– Чомусь, в першу чергу, на думку спадають не дуже радісні події. Мабуть, тому, що думаю про це дуже часто і від тих думок стискається серце. Насамперед, це “Революція Гідності”. Вона перевернула наш світогляд, допомогла зрозуміти, що лише разом ми зможемо змінити щось у державі й відстояти свої права. Та, попри це, досі зі сльозами згадую трагічні розстріли на Майдані, смерть перших невинних Сергія Нігояна та Михайла Жизневського. Далі – війна на Сході України. Щоразу, коли у новинах чую про нові жертви війни чи поранених, запитую себе, доки це все триватиме? Благо, що є що згадати й радісного. Це – візит Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну. Через те, що люблю спорт, мене дуже потішила золота медаль, яку у 1994 році на Олімпійських іграх для України здобула фігуристка Оксана Баюл.
Не менш знаковою для мене була перемога на літніх Олімпійських іграх у Сіднеї плавчині Яни Клочкової. Ви не уявляєте, як ми раділи, коли у 2004 році футболіст Андрій Шевченко здобув «Золотий м’яч» і став найкращим футболістом Європи. А ще неабияким досягненням вважаю те, що у 2017 році українці отримали змогу подорожувати Європою без віз.
– Чи вдалося Вам себе реалізувати на теренах рідної України?
-Відверто кажучи, зараз в Україні, як не прикро це казати, я себе не бачу. Але сподіваюся, що це зміниться вже найближчим часом. Зараз працюю за кордоном, і не тому, що не люблю свою рідну батьківщину, а тому, що не хочу існувати, як більшість українців. Можливо, хтось скаже, що я не патріотка, та я заперечу, бо попри те, що заробляю там, витрачаю зароблене тут, тим самим допомагаючи економіці України. А ще у мене є двоє чудових синочків, яким хочу дати достойне майбутнє.
– Оксано, як Ви вважаєте, за останні 30 років Миколаїв змінився у кращу сторону?
– Звичайно. Місто, я б сказала, віджило і кардинально оновилося. Ще не так давно вулички мого Миколаєва були сірі і безликі, з поганими дорогами, без освітлення, без інфраструктури. А сьогодні ситуація зовсім інша і це дуже тішить. Адже є надія, що вже за кілька років Миколаїв стане не лише улюбленим містом для тих, хто тут народився і живе, а й привабливим туристичним об’єктом.
– Як Ви гадаєте, чим відрізняється Ваше покоління від покоління Ваших батьків?
– Взагалі, якщо характеризувати наше покоління, я б сказала, що воно – креативне, вільне, мобільне. Серед моїх знайомих немодно палити, натомість модно ходити до спортзалу. Ми у родині намагаємося вживати здорову їжу. А ще ми, на щастя, не егоїсти, у нас більше можливостей для саморозвитку і самореалізації. Гадаю, що саме завдяки нашому поколінню Україна змогла заявити про себе на світовій мапі, відбулася самоідентифікація українців і розуміння того, що наша держава з’явилася аж ніяк не 30 років тому, а має багату тисячолітню історію, якою ми пишаємося.
Вікторія Ничта
