Advertisement
У кожного в житті, напевно, був такий собі казус, коли буквально за якусь долю секунди усе переверталося догори дригом. Ось ви, приміром, зручно вмостилися, аби переглянути улюблену телепередачу, а тут – бац! – і пропала «лєтрика». Ви – туди, ви – сюди, а струму, виявляється, немає не тільки у вашій квартирі, не тільки у вашій багатоповерхівці, але й у всій окрузі.
І тут, як казав один мудрий чоловік, у будь-якому фіяско треба шукати щось файне. Приміром, потішитись, що отой  прикрий пшик-момент застав вас саме на канапі з відкоркованою пляшкою пива, а не у ванній з намиленою шампунем головою. І порадіти, що світло гавкнуло не тільки у вас, але й в усіх будинках, які знаходяться у зоні видимості з вашого вікна.
Або ж таке. Їдете автобусом, у грудях набухає радісне передчуття приємної зустрічі, що ось-ось настане, аж тут раптом – стоп! І автобус ваш застряг, як виявиться, у довжелезному корку. (Щось там сталося попереду.) І замість втіхи від стрічі, ви умиватиметесь сімома потами у душній переповненій маршрутці. Але й тут шукайте позитиву. Бо ж ви таки сидите, а он той огрядний чоловік, затиснутий зусібіч, стоїть  на одній нозі і он як жадібно, мов карась на піску, глипає ротом, шукаючи бодай ковточок свіжого повітря. Не ліпше й інтелігентику, що поряд вас нервово йорзає на сидінні. Раз-по-раз на годинник зирить, краватку поправляє. (Краватка – у таку спеку?!). Явно кудись спізнюється. І поки за вікном хтось нетерпеливо «бібікає», спека у салоні піднімається, а народ терпить муки, найліпше заняття – уявити, куди спізнюється отой інтелігентик. На звіт до грізного шефа? На зустріч з коханою дружиною? Чи на здибанку з дружньою коханкою? І малюйте в уяві кожен трапунок окремо: як засапаний, увесь “в милі” ерудит постане перед ясні очі: а) начальника, б) жінки), в) пасії. Насолоджуйтесь.
…Щось подібне сталося на днях й зі мною. Зібрався випити філіжанку запашної кавусі, клацнув вимикачем, вмикаючи світло на кухні, аж лампочка ясно зблиснула і з дивним звуком «трісь!»  погасла, давши зрозуміти, що свій термін відслужила. Не біда – є запасні. Відкриваю шухляду – там теж пусто. І тут, як казав вже вуйко Ярко, не треба печалитись – магазини ще відкриті, можна купити тих лампочок навіть про запас. Дарма, що надворі сніг з дощем, вітрюган завиває. Ми ж бо добре знаємо, що, по-перше, у природи немає поганої погоди, по-друге, прогулянка перед сном на свіжому повітрі неабияк сприяє міцному здоровому сну, а, по-третє, йти мусово. Отож, прямую до найближчої крамнички і вже з порогу бадьоро запитую:
– Дівчатка, а жарівки у вас є?
З дівчат у магазині виявилася лише одна молоденька продавчиня. І при неоновому світлі добре було видно, як вона зашарілася і швидко-швидко закліпала довгими віями.
– Жарівки є? – перепитав, а сам бачу, що продавчинька вже почервоніла до самих вух, а оченятка заблистіли, немов сльозами наповнюються.
«Не розуміє, чого від неї хочуть, – вмить осяяв мене здогад. – Ось і переживає бідна, що не може клієнту догодити».
– Лампочки електричні маєте? – повторив повільніше і для вірності покрутив у повітрі рукою, ніби вкручуючи оту лампочку у патрон.
Ох, і втішилося ж дівчатко! Цілу купу товару на прилавок виклало. Вибирайте, мовляв, що потрібно. Вибрав, відраховую гроші з гаманця і, аби якось залагодити отой конфуз з «жарівкою», так поблажливо кажу:
– То не дивно, що ви, молоді, таких словечок не знаєте. Он жінка мого племінника набагато старша та ще й із самого Львова приїхала. Я за вечерею її прошу: «Олю, подай мармуляду», а вона кліпає очима, як ви тільки що.
Знав би – не казав би. Бо моя продавчиня зашарілася ще густіше, так благально зирить і, бачу, знову не второпає, чого ж то я просив в Олі.
– Мармуляда – то таке повидло, що на хліб до чаю намащують… – почав, було, пояснювати. Аж дівчатко враз просвітліло. І ми вже обоє засміялися з таких ось оказій.
Додому йшов у піднесеному настрої. Бо зараз при світлі вип’ю ароматної кави і заодно, потягуючи улюблений напій, ще раз поміркую про багатство нашої рідної української мови, яку в усьому світі по-праву називають солов’їною. Згадаю роки студентські. Зокрема, оте задоволення, яке отримував від штудіювання розділу «Діалекти у сучасній українській мові». Оті, як би тепер сказали, віртуальні мандрівки різними теренами нашої Вкраїни, де загальноприйнятого лелеку називатимуть то бузьком, то буслом, то чорногузом, то боцяном, то боцюном, то боцягом, то чугайстром… А ще для кожного українця буде зрозумілим, про яку птицю мовиться, коли скажемо миле: білий птах з чорною ознакою. І усміхнусь, уявляючи, як отой бузьок, бусол, чорногуз ходить краєм поля (лану, ниви, плянтації), де одні садять картоплю, інші бараболю, ще інші вже барабулю, а там далі піде мандибурка, картоха, крумпля. А взимку над полями тими гулятиме не тільки завірюха, але й заметіль, сніговиця, завія, метелиця, хуртовина, віхола…
І як не загордитися, що між отим багатством синонімів – бездонний пласт слів та словечок, якими послуговуються не лише на певних територіях, а й в окремо взятих селах. І у цьому вже не з книжок, а в житті пересвідчився не раз, теж потрапляючи у доволі пікантні ситуації. Ось перша з них.
…Як і кожному хлопцеві, приспічило мені одного разу женитися. Ясна річ, родина моєї без п’яти хвилин законної «половинки» доконче, ще до весілля, хотіла наочно уздріти, який то «зєть» вимальовується на горизонті. І причину знайшли хутенько: дали вказівку майбутній молодій, аби майбутнього молодого запросила допомогти впорядкувати обійстя до такої величної події.
Не описуватиму тих неофіційних оглядин і моїх старань показати себе з якнайкращого боку, а лишень розкажу про один трафунок. Випало мені з теж майбутнім шва´ром прибивати якісь там дошки біля студні. Просьбу подати «цьвоки» виконав бездоганно, бо вбачив явну аналогію з цвяхами. А от прохання «Подай клевець!» спричинило непередбачувану затримку. Взявши у рота кілька «цьвоків» та нетерпеливо простягнувши руку, мій майбутній родич по жінчиній лінії невиразно і з явним незадоволенням мимрив: «Пдай квець», що ввело мене у ще більше сум’яття. Безпорадно оглядаючись навколо, я зупиняв погляд то на пилці, то на сокирці, то ще на якомусь інструменті, що валялися довкола, але нічого подібного, що б асоціювалося з таємничим «клевцем», не знаходив.
У ту ж таки мить набрати води зі студні притупотіла моя Марусенька. І треба було бачити оту втіху та насолоду, з якими вона спостерігала за тим, що відбувається. Сміялася, ніби під’юджуючи: «Та подай нарешті клевець… Бачиш, що Місько чекає…». І, натішившись моєю безпорадністю, вже сама подала братові… звичайнісінький молоток. Відразу збагативши мій словниковий запас ще одним, ну, вже дуже «екзотичним» на той час словечком.
Дошки тоді ми прибили, весілля відгуляли, а потім прийшов час гостювати на моїй «малій батьківщині», де, до речі, теж не бракує отих словесних «екзотів». Я з новоспеченою дружиною та моя мама мирно бесідуємо про те-се на кухні, і тут мамі щось треба було витерти на столі. І так лагідно звертається до невістки: «Марусю, а подай-но, доню, ´ал´анчик…». А сама переставляє посуд, простягнувши руку в очікуванні ´ал´анчика. Тут вже треба було бачити мою кохану. У пориві будь-що догодити свекрусі відразу і негайно, вона також безпорадно оглядалася довкола, не знаходячи, ясна річ, атрибуту сільської кухні. Ось тут і настав мій зоряний час. Коршуном злетів я увись, розправив широко крила, нагострив кігті і в передчутті справедливої помсти так ніжно прошу: «Марусю, та подай мамі, будь добра, ´ал´анчик… Бачиш у мами руки зайняті…». На мою Марусю у ту мить жалісно було дивитись: розгублена, знічена, геть безпорадна. Шкода мені стало коханої і я, змилостивившись, подав мамі… звичайнісіньку ганчірку для миття посуду, яку, до слова, на батьківщині моєї дружини ще величають «миткою».
Ці кумедні випадки ми не раз згадували у сімейному колі радше для того, аби бодай подумки вернути у щасливі часи молодості. А заодно щиро посміятися. Та й дотепер залюбки згадую їх при нагоді з друзями та знайомими. Але уже як підтвердження розмаїття рідної мови.
Коли ж приїжджаю додому, то під час зустрічі з друзями дитинства незмінною є ще одна подібна «фішка». Бо не пам’ятаю випадку, аби мої приятелі упустили можливість при найменшій нагоді послухати у моєму виконанні анекдот про те, як суворий батько навчає правильної вимови непутьового сина. А фінальною фразою там обов’язково має бути: «Не «м’єсо», сину, а «м’ясо»! Поняв, банєку?!». І за столом розлягався дружний регіт. І з отого русизму «поняв», ну й, звичайно з «баняка-банєка».
Тож і ми посміймося «на здоров’ є». Бо, як казав ще один дуже мудрий чоловік, нація, котра вміє сміятися над собою, – непереможна.
Семен Журба, м. Миколаїв

НАПИСАТИ КОМЕНТАР

Напишіть Ваш коментар
Вкажіть Ваше ім'я