Advertisement

Уранці діти часто не снідають не тому, що не встигають. Вони не хочуть їсти, бо недавно прокинулись і ще не мають апетиту. Після першого чи другого уроку шукають їдальню навіть ті, хто поснідав смачно і ситно. А що там пропонують учням  і як виглядало харчування батьків чи дідусів-бабусь сучасних школярів?

У меню, як розповідає начальник відділу освіти Миколаївської райдержадміністрації Олег Лехович, передбачено  різноманітні безкоштовні страви: кашу гречану із тефтелею зі свинини, картопляне пюре з маслом  та  сосискою, рагу зі свинини, котлету свинну,  макарони відварні,  рибу смажену, зрази зі свининою,  хліб житній, чай із цукром,  кавовий напій із молоком, оладки з повидлом, картопляники шкільні, сік виноградний, печиво «Марія». Харчуються 2248 учнів 1-4 класів, 63 учні  5-11 класів – діти учасників операції об’єднаних сил (ООС) на Сході, 3 дітей із родин,  внутрішньо переміщених із зони антитерористичної операції (АТО), учні 5-11 класів, які навчаються в інклюзивних класах,  26 дітей, позбавлених батьківського піклування, серед яких 17 – це учні 5-11 класів, мають  право на безоплатне харчування. Цьогоріч на ці видатки з районного бюджету виділено  4 277 367 гривень.  Інші школярі, які навчаються в  5-11 класах,  за бажанням мають можливість придбати сніданок за кошти батьків.

…А в шкільні роки авторки цих рядків (сімдесяті – початок вісімдесятих) у шкільному буфеті, що функціонував у першому корпусі Рудницької середньої школи (тоді так називався Рудниківський навчально-виховний комплекс), було дуже людно. На перервах між уроками там продавали смачні булочки без наповнювача, з повидлом, із кремом, язички» з повидлом з листкового тіста, а ще – пряники чи довгі коржики з цукровою поливою, вафлі, печиво, смажені в олії гарячі довгі пиріжки з повидлом із дріжджового тіста. Придбати за 12 копійок котлету і шматок хліба мали нагоду лише старшокласники, бо працівниці не встигали для всіх насмажити. Нерідко за 2 копійки можна було купити гарячий чай. Але першокласникам годі було пробитися в черзі до прилавка, та ще й, бувало, високі старшокласники відсували малечу від нього. Гарячі страви, як-ось: суп гороховий, борщ, капусняк, ту ж котлету із картопляним чи круп’яним гарніром готували тільки для учнів групи продовженого дня. Тоді в школі навчалося шістсот дітей. А в їдальні працювала одна людина. Їй у кухонних справах  допомагала працівниця буфету.

У другому  і третьому класах ми вчилися в другу зміну то в уже проданому віддаленому старому корпусі номер три (біля клубу), то – номер два (біля пам’ятника Тарасу Шевченку). То про яку їдальню могла йти мова?

Кожна мама (або ж дитина сама) складала в портфелик або в ранець яблуко, грушку чи почищені горішки – якщо були, а два шматки намащеного хліба давала в школу щодня. Зараз навіть трохи кумедно виглядає кимось із ровесників викладена в соцмережі світлина, на якій на шматку білого хліба – политий молоком цукор, із підписом «десерт минулого століття». Такий десерт і нам доводилося брати в школу, якщо домашнє варення з яблук вже з’їли, а масла не купили (інколи масло було дефіцитом. Але що про дефіцит знають сучасні діти? Та й юнакам і дівчатам невтямки, як це – нема чогось у магазині…). А купувати ковбасу не кожна сім’я могла, тому в магазин цей продукт завозили двічі в тиждень, та й лише по 2-3 кілограми. А сир твердий зрідка продавали лише у Львові. Мало хто знав його смак. Були в класі окремі хлопці, котрі на перерві апетитно смакували хлібом зі смальцем. Та я досі не їм такої канапки.

А, втім, тоді навіть слова такого – канапка – не вживали. Ми не чули про чіпси, солоні сухарики, лизаки, тим паче, про жувальну гумку, котрі, хоча й заборонено продавати в шкільних харчоблоках,  діти й підлітки сміливо можуть придбати в магазинах безпосередньо біля шкіл. Солодкі сухарі (як і завиванці, пиріжки, медові пляцки, сирники) пекла мама – тепер так називаємо домашнє печиво. Лизаки в нас були теж домашні. Спочатку розстеляли папір, на нього ставили очищений від запальної суміші сірничок, тоді розплавлений цукор швиденько виливали на цей папір так, щоби сірничок служив паличкою, трохи чекали, поки маса охолоне. І все – «когутик» готовий, лише треба було його намочити, щоб очистити від паперу. А ось красивий лизак у формі великого півника приїжджі реалізатори продавали біля церкви лише двічі на рік, коли припадали храмові празники. Ми не бачили пластикового посуду, в якому нині продають солодкі чи слабоалкогольні газовані напої . Тоді газовану водичку різних смаків продавали в півлітрових скляних пляшках, але діти на воду аж 12 чи 15 копійок не витрачали, бо вигідніше було за ті гроші щось ситне з’їсти. А школярі не розкошували: батьки могли дати на булочку від 15 до 25 копійок, і то не щодня.

А ви, шановні читачі, розкажете про харчування у свої шкільні роки?  Наважуйтеся, а ми опублікуємо ці спогади в газеті «Громада».

Леся БАРДАК

НАПИСАТИ КОМЕНТАР

Напишіть Ваш коментар
Вкажіть Ваше ім'я