Advertisement

Того листа бабця Оришка знала напам’ять. Навіть попри те, що й з окулярами всіляке чтиво давалось старенькій сутужно. А тут, он, від руки писано, та ще й почерк – як курка лапою. Але ж то була вісточка від сина, від її Михася, який не давався чути годочків, напевно, зо шість. Тулила до грудей конверт і ніяк не йняла віри, що вістонька саме від нього. Та й чого там сумніватись – заадресовано саме отими каракулями, які й без окулярів упізнала б легко. Бо скільки ж щему сердечного пережила, коли поштарка приносила конвертик з отим незграбним почерком. Особливо у ті давні часи, коли її Михась у війську служив. Та й потім ждала-виглядала листи, коли одружився синочок далеченько від дому. Вона ті листи теж майже напам’ять заучувала. Бо читала-перечитувала по кілька разів на день.
А тепер он зір не той. Тепер стара Оришка мусіла до сусідів вдаватися навіть з таким дріб’язком – листа прочитати. Дякувати Богу, сусідів мала файних. Наталочка з Василем, чоловіком, через дорогу жили. І до старенької були прихильними. У будь-якій просьбі не відмовляли. І город навесні скопають (скільки там того городу?!), і хату перед Великоднем побілять. Чи там якийсь цвях у штахетині прибити конче. Василь тут, як тут. У них, молодих, в руках все горіло.
Вона ж їм, натомість, то козячого молочка свіженького принесе. Особливо, коли хтось з діточок занедужає. А коли котресь з молодят прихворіє – зілля всіляке пропонує. (Коли кізоньку свою пасе, то й збирає трави лікувальні, сушить. Таке їй від бабці Явдохи передалося). Молодята тоді не обходилися без жарту: «Ви, бабцю, наш сімейний лікар!». А їй приємно, що сама може чимось підсобити, віддячити. Вже, було, навіть усерйоз думала запропонувати Наталочці угоду: нехай дотримають її, немічну, у старості, поховають по-людськи, а вона їм хату перепише. Спочатку ніяк не наважувалася мову про те завести, а потім – отой лист.
«Дорогенька мамо! Вибачайте, що так довго не писав. Усе діла якісь… Ми отут з Тамарою порадились і вирішили, щоб на старості літ Ви приїхали до нас жити. Квартира у нас велика, трикімнатна, помістимось. Тож продавайте хату і приїжджайте. Онуків поможете бавити…».
По отих останніх словах стара Оришка ніяк не могла стримати сліз. Як же вона мріяла про онучат! Вона б їм і старосвітські колискові співала, і водила на луки, вчила розрізняти трави цілющі, коли і як збирати їх, де сушити. Але так і не дочекалася такої радості, такого щастя. Син вивчився, на роботу аж у Київ скерували. Там і оженився. Коли діточки пішли, то лишень у відпустку приїжджали. Раз на рік. Та й то на тиждень, не більше. Не мала часу, аби внуками натішитись.
Щоправда, велику надію на дочку Оксану покладала. Але та, як подалася в Італію на заробітки, то лишень разочок вдома появилася. Уже заміжня. З чоловіком-італійцем. І двома хлопчиками. Імена не наші, а тамтешні, чудернацькі. Оришка їх навіть запам’ятовувати не бралась. І хоч би одне в маму-білявку вдалося. А то обоє – у батька: смугляві, очі – чорними вуглинами. І пасталакають по- чужинському. Ні словечка не розбереш. Хіба ж то про таке вона марила. І ось нарешті у Михасевому листі – «Онуків поможете бавити…».
Вже на самоті старенька дала волю сльозам. Плакалось від усього. Насамперед, як покинути хатину? Вона ж народилась, виросла тут. Тут кожен куточок, кожна травинка-гілочка серцю милі. І хіба ще десь може бути затишніше, як не під отими стареньким образами з пожовклими, вишитими мамою рушниками? Ось у тій світлиці, вікнами на полудень, де ніколи не вивітрюється гіркувато-солодкуватий запах чебрецю, м’яти, липового цвіту… Як же вона спродасть те, до чого серцем прикипіла?
А з іншого боку – воно, серденько, аж проситься полинути до синочка рідного, до її Михася, до онуків. І що ти тут скажеш? Стара Оришка відваги набралася і навіть до отця пішла. За порадою. Так і так, мовляв, що б мала, отче, вчинити? А отець вислухав уважно і сказав: «Що б не зробили, все одно будете каятись. Дослуховуйтеся до серця свого».
Майже цілу ніч не спала старенька, розмірковуючи над тими словами. Виходило, що без каяття – ніяк. Ну, а серце, так воно теж по-двоякому. І тут би хотілося бути, і туди прагне.
Довго мучилась старенька, ще багато всіляких рад-порад вислухала і нарешті таки зважилась: треба їхати до сина! Хто, як не він забезпечить її у старості? Та й знову ж таки – бодай на схилі літ онуками натішиться.
…З продаванням-купівлею хатини затримок не було ніяких. Наталочка з Василем усе владнали хутенько. Вони й допомогли у дорогу зібратися. Особливо марудились з грішми за хату. (Їх Наталочка врешті-решт зашила в Оришчин жакет, наказала нікому про них не повідати, жакет ніде не знімати, аж поки син її не зустріне, йому й гроші віддати). Потім відвезли на вокзал, білет купили, телеграму Михасеві відбили, у вагон Оришку посадили… Усе, ніби уві сні.
І потім, вже як син зустрів, ніяк не могла звикнути ні до отої велелюдної метушні, ні до гуркоту-брязкоту безперервного потоку найрізноманітніших авто, ані до запахів великого міста. Усе то було їй чуже та нелюбе. І не знала ще тоді стара Оришка, що найгірше – попереду.
…Того пізнього вечора вона прокинулася від незрозумілого поголосу у кухні. Притишена, але явно знервована суперечка її Михася з дружиною ледь не підкосили стареньку з ніг. Тамара, невістка, твердо наполягала, що їй, свекрусі, не місце у їхній міській квартирі. Тхне від неї, не вміє за собою дивитися ні на кухні, ні у ванній, ні у туалеті. Як їсть – чавкає, як п’є – сьорбає. А коли зовсім немічною стане, хто за нею глядітиме? Одним словом, вихід один – здати стару у притулок для перестарілих. Син пробував, було, заступатись. Але відповідь була ще категоричнішою: якщо не послухається, то разом з мамою вилетить з її, Тамариної, квартири!
До ранку стара Оришка не заснула. А коли розвидніло, старалась не глядіти ні на невістку, ані на сина. Боялась, що впізнають по очах про її безсонну заплакану ніч, здогадаються про підслухане. Та й дивитися на свого Михася їй було боляче. М’явся, бідний, переступав з ноги на ногу, аж поки наважився таки завести розмову:
– Знаєте, мамо, бачу вам тут скучно… Ні вийти куди, ні поговорити з кимось… Вам би, напевно, було ліпше у будинку для перестарілих… Там такі ж пенсіонери, як ви… Сиділи б собі, балакали, а ми б до вас щонеділі приїжджали…
Останні слова стара Оришка не дослухала. Просто повернулась і пошкандибала у свою кімнатку. Більше вона вже не плакала. Мала свій план. А тому, опанувавши себе, покликала Михася:
– Слухай, сину, мене… Уважно слухай… Бачу, що стала тягарем для вас. І зроблю, як скажете. Але тільки після того, як виконаєте мою останню просьбу – поки здужаю, відпровадиш мене додому. Помолюсь на цвинтарі, навідаюсь до всіх, кого знаю, пройдусь біля хатини своєї востаннє… А потім… потім вернусь. Наталочка з Василем знову допоможуть. Згода?
…Верталась стара Оришка у рідну сторонку перед самим Різдвом. Сумно було на душі і, водночас, радісно. Бо знала – то її остання стріча з тою наймилішою серцю місциною. Від того й смуток. А світла теплінь огортала душу від однієї лишень уяви цвинтаря, геть осяяного сотнями свічечок-ліхтариків у самий Святвечір. Ота небесна таїна, коли і старе, і мале приходить запалити свічечку на могилках найрідніших, чомусь завжди заставляла душу тріпотіти. Але тепер той щем буде зовсім інакшим. Вона ж бо ніколи й мислі такої не допускала, що поховати її можуть деінде, а не на ось цьому старенькому цвинтарі, де мама з татом покояться, де неподалік могилка бабці Явдохи, де чоловіка схоронила. Тут би і їй було затишно та притульно. А так…
Але стара Оришка гнала від себе сумне, а натомість знову й знову уявляла, як і вона запалюватиме свічечки на могилах рідні, як молитиметься довго та щиро. А топім піде до Наталочки з Василем. Вони її зустрінуть радо. Он і гостинців з самої столиці везе. Там і вечерятиме кутею. І слухатиме колядників. А вже потім пошкандибає до своєї хатини, яку продала… Проситиме прощення за таку зраду…
Одного ще тільки не знала стара Оришка – її хатину давно бульдозер зішкріб з лиця землі. А на її місці вирує торговиця. Ну, а про те, як повертатиметься у безвість, тоді їй і думати не думалось. На неї ж бо ще чекав Святвечір зі своєю небесною таїною. Дарма, що у чужій хаті. Зате на рідній таки землі.

Степан Семенюк,
м. Миколаїв

НАПИСАТИ КОМЕНТАР

Напишіть Ваш коментар
Вкажіть Ваше ім'я