Advertisement

Попри цей добротний будиночок, що у центрі Миколаєва, доводилось ходити, певне, не сотні, а тисячу разів. (Чого тільки вартують щоденні, упродовж десятиліть, маршування путівцем «посьолок» – редакція, на роботу – з роботи, на обід – з обіду?!). І кожного разу відчував якийсь особливий трепет: ти йдеш у своїх справах, а ось за тими стінами жив і займався своїми ділами такий незвичайний чоловік. Такі відчуття ще більше загострилися, коли на фасаді з’явилася меморіальна дошка: «У цьому будинку жив і працював вірний син України…».
…Це трапилося або наприкінці 1980-го, або на початку 1981-го років минулого століття, коли випускником факультету журналістики приїхав у Миколаїв на роботу газетярем. Одного дня зібралось товариство у ресторані відзначити чийсь день народження. І котрийсь з колег (по-моєму, це був Степан Струк), вказавши пальцем на протилежний бік вулиці, запитав: «А ти знаєш, хто жив он в тій хаті?». І то, радше, було навіть не запитання, а ледь завуальована гордість першовідкривача. Ось, мовляв, яка непримітна оселя, а які знамениті люди там мешкали! «Ти про це ще не знаєш. Хочеш, розповім?». Тоді вперше й почув про Дмитра Івановича Стасіва. І відразу зрозумів, що йдеться про людину неординарну, щирого українця, знаменитого на всю округу лікаря.
Але ні тоді, ані навіть до недавнього часу не міг уявити, що випаде нагода не тільки проходити з власними переживаннями повз цю оселю, але й відчути щось значно більше, переступивши поріг світлиці, де жив і працював той, кого досі називають так коротко і, водночас, з винятковою повагою: «доктор Стасів». І сталося це зовсім недавно, після того, як Марія Ганич, завідувачка народним літературно-мистецьким музеєм імені Уляни Кравченко та Миколи Устияновича, запропонувала написати щось з нагоди 120-ої річниці від дня народження Дмитра Стасіва. А вже після публікації в одному з травневих номерів «Громади» матеріалу під заголовком «Жити по правді, служити людям», зателефонувала дочка доктора Стасіва – Оксана Дмитрівна Добровольська-Стасів, дякуючи за надруковане. А ще висловила готовність поділитися спогадами, про які наразі ніде не йшлося. Упустити таку нагоду було б гріхом для журналіста. І вже невдовзі, за умови послабленого карантину, ми з Марією Ганич завітали на гостину до пані Оксани.
…Тут дух українства – відразу з вітальні. На стінах – портрети Тараса Шевченка та Івана Франка. А в решті кімнат буквально кожна річ – своєрідна реліквія, зі своєю власною історією. Найкрасномовніше ж про минувшину свідчать фотографії: репродукції на стінах, і незліченна кількість в альбомах. Он величенькі портрети тата-мами. Трохи нижче – їхня весільна світлини. Годі втриматись, щоби не висловити захоплення вродою молодят. Господиня ж бере до рук ваговитий альбом і показує інші знимки, зроблені 30 вересня 1930-го року. Саме тоді красуня Мирослава з роду Чеховичів побралася з вродливцем Дмитром з роду Стасівих. Гуляли весілля у Річенці, рідному селі молодої.
– Того дня, розказувала мама, було таке болото, що дорогу до самої церкви встелили свіжою соломою, – усміхається пані Оксана.
А мені саме ця деталь чомусь запала особливо. Намагався уявити сільську весільну процесію, що прямує болотистим гостинцем, настеленим золотистою соломою. Чогось подібного не доводилося ані чути, ані бачити. Навіть у геніальних «Тінях забутих предків» з їхніми неймовірними алегоріями. Бо тут інша алегорія: молодята мають пройти свій найщасливіший шлях до вінчання у храмі, не забруднившись. Вони його пройдуть пліч-о-пліч не тільки до вівтаря, але й усією дорогою життя, зберігши у чистоті і душі свої, і помисли, і діла.
А он фотопортрет Теодора Стасіва, рідного брата Дмитра Стасіва. Теж красень, чорнявий, з кучериками. Саме за ці прикмети німці у часі війни прийняли його за єврея, а під час етапування розстріляли. Ось вже маємо трагедію нареченої, яка не дочекалась піти з коханим під вінець, та найстрашнішу у світі розпуку матері, яка вимагає відкрити оцинковану труну, аби пересвідчитись, що там направду її синочок, а відтак, востаннє його уздріти. Саме ця труна започаткує родинний гробівець Стасівих у їхньому рідному селі Гуменець теперішнього Пустомитівського району. Одного дня завітає туди відомий скульптор Володимир Сколоздра, вислухає печальну оповідь і згодом з’явиться на гробівці барельєф з дівчиною, що плаче біля зламаної калини.
А ось це фото – особливе. На ньому молода мама в оточенні трьох діток: двох хлопчиків та дівчинки. То – Мирослава Чехович-Стасів з синами Яромиром та Любомиром і донечкою Оксаною. А особливість у тому полягає, що з цією світлиною у нагрудній кишені «доктор Стасів» пройде найважчі відрізки свого трагічного шляху. І десь на тюремних нарах витягатиме щовечора фотографію з найріднішими людьми, аби почерпнути снаги для подолання неймовірних труднощів, зігріти серце надією на те, що, попри все, вони таки колись знову поєднаються у родинному колі.
… Пані Оксана поволі гортає фотоальбом. Он вони дійсно разом. Щоправда, не в рідній Україні, а у сибірській тайзі, куди Дмитро Стасів, відбувши тюремний строк, подався до вивезеної у Анджеро-Судженськ родини. То ягоди збирають, то бульбу копають. А цілком могли, натомість, шикувати у багатій американській Філадельфії. Бо он фото Ірини Сеньковської, маминої колежанки, з чоловіком. Саме вони в отій миколаївській хаті переконували Стасівих податися з ними за океан, уникнувши таким чином реальної загрози бути вивезеними «до білих ведмедів».
– Тато протестував: «Щоб я полишив Україну?! Та ніколи у світі!». Потім писатимуть листи з Філадельфії, висилатимуть посилки, запевнятимуть, що там, в Америці, «доктор Стасів» зі своїми здібностями щонайменше був би професором. Але тато ніколи не шкодував за своїми вчинками, – підсумовує пані Оксана.
Тут хіба вартує процитувати самого Дмитра Стасіва. «Я лишився з народом. Буде йому зле – буду з ним ту саму гірку недолю також переносити. Буде народові добре – буду і я тими благами користуватися…». Яким же, до слова, актуальними є сказане у нашому сьогоденні, коли українці-заробітчани тисячами, десятками, сотнями тисяч роз’їжджаються-розбігаються по закордонню?!
– О! Миросьо Скорик! – пожвавішала господиня. – А онде я у другому ряду.
То Оксана Добровольська-Стасів коментує світлину учнів Анджеро-Судженської музичної школи. І ділиться власними спогадами про майбутнього композитора. Виявляється, хлопчиною той волів радше грати у футбол, а не на скрипці. Але футболіста з нього так і не вийшло. Зате у музиці сягнув небувалих висот. А ще ті спомини мали присмак смутку та печалі, бо саме напередодні сповістили про те, що відійшов у засвіти видатний композитор, професор, лауреат Шевченківської премії Мирослав Скорик.
– Киця! – знову повеселіла пані Оксана.
Заглядаю через плече і очам своїм не вірю. Там дійсно знимка одинокого котика.
– Наша киця! – не вгаває господиня. – Я так сплакалася за нею. Її копали, як бальон. Любко (старший брат – авт.) приніс до хати. І відтоді скільки ми там жили, стільки й вона. А коли від’їжджали, то йшла киця за нами аж до поїзда. І не було як взяти її з собою. Бо ж у дорозі тижнями. Тому мама дала новим господарям гроші, аби кицю годували. А ті потім листа написали: вернулась киця з проводів, обнюхала усе, вийшла з хати і більше ніхто її не бачив.
Пані Оксана розповідає ту побутову історію з таким щирим хвилюванням, ніби вона сталася десь пів року – рік тому. І те хвилювання передається й нам, слухачам. Бо ж якою теплою та доброзичливою мала б бути аура в сибірському помешканні родини Стасівих, аби навіть киця не побажала жити з іншими господарями.
Таке тепло, такий затишок відчувається дотепер у рідній миколаївській оселі. Хоча й тут далеко не все так однозначно. І вже відклавши убік фотоальбоми, Оксана Добровольська-Стасів розповідає, яких трудів коштувало її татові, аби буквально відвоювати колись збудоване власними руками. Цілих дев’ять років тривала тяганина. Врешті-решт, «кагебістові» Макарову з дружиною-осетинкою довелось таки вибиратися. Хоча й репетував наостанок: «Здєсь всьо майо!». А утікав вночі, прихоплюючи усе, що тільки можна було. Хоча мама, Мирослава Чехович-Стасів, з втрачених речей чи не найбільше шкодувала за роялем, який спалили москалі. («Смотрі, какой большой стол! Надо єво сжечь!»). Шкодувала, бо у хвилини душевного спокою любила грати насамперед вальс Шопена, навченого свого часу самим Станіславом Людкевичем.
Згадка про маму, про великих композиторів, про рідну стихію – музику знову наповнює світлицю теплом та затишком. І з неквапливої розповіді можна було б ще багато писати й про родинні зв’язки з відомою діячкою Іриною Калинець, що була першим народним депутатом від нашого району в незалежній Україні, і про давнього єпископа Костянтина, який зберігав корону Данила Галицького, і про теперішнього Любомира Стасіва, сина «доктора Стасіва», якого за виняткову господарність жителі міста Бєлово Кемеровської області обрали своїм мером, і ще багато про що. Але це б уже мало вийти за рамки звичайної газетної публікації.
Натомість, хотілося просто посидіти мовчки у немеркнучому світлі добрих людей, насолодитися тим, що тут колись чи то працював, а чи відпочивав сам «доктор Стасів». Або ж за чашкою гарячого чаю зі смачним пляцком послухати привітну господиню – Оксану Добровольську-Стасів, як вона маленькою он за тими дверима з нетерпінням очікувала татка, як їй хотілося до нього на руки. А мама застерігала: «Сяню, не можна. Тато хворих приймає». Так і засинала його маленька Сяня прямо на дощечці біля дверей.

Степан Семенюк,
м. Миколаїв

НАПИСАТИ КОМЕНТАР

Напишіть Ваш коментар
Вкажіть Ваше ім'я