Advertisement

Що привабило жителя Львова в селі так, що переїхав туди, та ще й у придбане помешкання? Цим питанням немало сусідів Володимира Чмира задається вже більше десятка років. А він лише віджартовується, мовляв, місту до села з його перевагами далеко. А ось із якими, раніше не казав, лише усміхався у відповідь донедавна, поки нарешті не погодився на спілкування із журналістом «Громади».

Пан Володимир походить із Жидачівщини. Разом із дружиною-рудниківчанкою Анною (з дому Сенишин) осіли у Львові,  пройшли немало спільних життєвих доріг, прекрасно виховали дітей та не навтішаються сонечками-онуками. Часто разом зустрічаються як у Львові, так і в Рудниках, бо їхня родина – дружна і комунікабельна, зичлива та гостинна.

На прискіпливішу цікавість багатьох рудниківчан, що саме стало причиною переїзду в село, Володимир Михайлович відповідає, здавалося б, зовсім банально: тут жити набагато краще. І так само додає, що тепер не обтяжений ходити на базар по навіть такі звичні покупки, як овочі чи картоплю, бо все вирощує на власній земельній ділянці безпосередньо біля помешкання. І залюбки спостерігає за ростом культур, доглядає їх і, як практичний господар, дотримується сівозміни. Та ще й забезпечує дарами поля родину у Львові (а, втім, дружина працює в обласному центрі, їй зручніше проживати там, хоча, звісно, і в село навідується за першої нагоди). Встигає й на городі поратися, й у Львів гайнути, а у вільний час у неділю й на відправі побути, й за місцевих футболістів повболівати…

-Ну, що ж тут дивного, що помешкання-пустку придбав? – роздумує Володимир Чмир. –Це ж у Рудниках – на малій батьківщині дружини, неподалік від її батьківської хати, та ще й у її родича відкупив. Пенсіонерам більше підходить у селі проживати, бо треба ж якесь заняття мати, а в місті що робити весь день?

Однак, навіть це не переконало тих рудниківчан, котрі знали, що у Львові Володимир доволі успішно вів власний бізнес і перед переїздом у село припинив цю справу, а установу громадського харчування продав.

-У Рудниках – набагато веселіше, ніж у Львові, навіть комфортніше, – Володимир Чмир наголошує на перевагах села, як видається, без іронії. –  Не залежу від примх комунальників – користуюся водою із власної свердловини,  опалення будинку – справа на часі з першим похолоданням, а не з дозволом чиновників на початок опалювального сезону. Інфраструктура села дозволяє вирішувати багато справ безпосередньо на місці. Тож особливої різниці між обласним центром і селом не відчуваю. Щоправда,  для цього зручні побутові умови створив самостійно, тут готового нема… Зручно, бо в сільраді державний реєстратор працює, є велика школа з можливістю підготовки до занять дітей п’ятирічного віку, є два дитячі майданчики, церква, поштова та банківська філії, установи торгівлі та громадського харчування, неподалік – доступний кожному сільський стадіон із різними можливостями, установи культури. Щоправда, більшість доріг потребує ремонту, але наразі сільрада гроші вкладає  в доведення до ладу дитсадка. Тож треба трохи почекати. А ось центральна дорога всього за три кілометри переходить у якісну міжнародну автотрасу «Київ-Чоп». У Рудниках гамірно, весело – майже так,  як у Львові, всі установи близько. А дальші відстані долаю на машині.  Повітря тут чисте, аж прозоре, є річки, ліс, ставки, багато зелені, квітів, навіть взимку дуже красиво. І важливо, що люди доброзичливі й відверті, у спілкуванні не обмежуються сусідством.

І ця відповідь, напевно, найщиріша. Адже що може найбільше задовольнити селянин з діда-прадіда, як не можливість жити серед розкішної природи і докладатися до її краси власною працею, досягати результату старань і вдосконалюватися?

…Людина постійно прагне якихось змін, нерідко й нарікає. І замість того, щоби намагатися щось у житті змінити на краще, нерідко звалюємо провини в якихось дріб’язкових невдачах то на владу, то на дружину чи чоловіка, то на сусідів, друзів чи знайомих. Аналізуючи неординарний вчинок Володимира Чмира ще тоді, більше десятка років тому, задумалася: чи наважилася б сама  так просто назавжди покинути, та ще й у місті, обжите помешкання й почати все в селі майже з нуля?

Згадую, з яким ентузіазмом і як старанно цей новий житель Рудників організовував капітальний ремонт купленої хати з одночасним обладнанням із нуля комунікаційних мереж, замінював огорожу, браму… Поступово змінив придбане до невпізнання. Передбачаю, що його сучасна сільська садиба була б серед претендентів на перемогу у конкурсі на кращий благоустрій…

-Якщо в людини є бажання, вона знайде можливість гору  пересунути, – свого часу лише усміхався рудниківчанин Володимир Чмир на іронічні закиди з нотками сумнівів про освоєння ним справді грандіозного сільського проекту.

І так упевнено, крок за кроком тепер він веде свою сільськогосподарську справу, насолоджуючись не лише матеріальним здобутком, й ранковим чи вечірнім займистим небокраєм, смарагдами весняних полів, барвами літа, осінньою позолотою чи білизною зимової снігової ковдри. І перш ніж втілити якийсь задум, як справжній господар, спочатку розраховує можливий результат.

Леся БАРДАК

НАПИСАТИ КОМЕНТАР

Напишіть Ваш коментар
Вкажіть Ваше ім'я