Advertisement

Упродовж трьох днів – із 30 серпня по 1 вересня – у мальовничому містечку Вижниця, що на Буковині, проходив ХХVІ Міжнародний гуцульський фестиваль.

До цього у Вижниці бував кілька разів. І все завдяки прихильності долі, яка ще на початку 80-их років минулого століття звела мене з сином відомого буковинського письменника Івана Гришина-Грищука – Богданом. Той саме практикувався у Миколаївські районній лікарні після навчання у Чернівецькому медичному інституті. Мешкали в одній кімнаті гуртожитку. Ще тоді мали про що поговорити закоханий у неповторний дивосвіт Карпат молодий лікар з початкуючим на журналістській ниві галичанином. Тому опісля кожне запрошення друга приїхати на гостину сприймав з особливим трепетом. Бо у неквапливих розмовах-спогадах належало прошкувати полонинами, вибираючись на вершини, де скелі Довбуша. Щоби потім, спустившись з гір, хлюпатись у прохолодних водах Черемошу. А вже у вечоровому спокої бродити затишними вуличками Вижниці, продовжуючи бесіди про життя-буття. Цього ж разу все було інакше. Я мав уздріти, як фестивалить Гуцулія.

…Ви чули, як трембітають трембіти? Не ті, що на екранах кольорових телевізорів чи навіть широкоформатних кінотеатрів. А ті, що тут, посеред гірських вершин. Ви бачили, як гуцули танцюють «Аркан»? Не десь на сцені, у стінах нехай найпросторішого Палацу культури. А тут, де поряд плине Черемош. Від почутого та побаченого кров у жилах то холоне, то закипає. І що вже казати про коломийки у виконанні дівочок з Коломиї. Чи про зігрівущу ватру, на пломінь якої у Вижницю з’їхались гуцули з усього світу.

З’їхались, щоби вже у перший день фестивалю встановити рекорд України – найбільшої кількості учасників у кептарях на одній локації. І тут вже важко підібрати слова, аби описати оте різнобарвне велелюддя гуцулів у своїх традиційних святкових одностроях, яке співає-танцює, вщерть заполонивши центральну вулицю міста. Щоби потім, повирувавши досхочу, таким же бурхливим потоком, виграючи усіма кольорами веселки, рушити до місцевого стадіону, де, власне, й продовжить нуртувати веселкова кручія. І вже сам не знаєш, куди податися. Чи то ближче до сцени, як пропонує мій друг Богдан, а чи помилуватися вишиванками, як пропонує його дружина Світлана, сама вишивальниця. А довкруг, он, ще скільки всього захопливого, ну, просто магічно-феєричного.

Он двоє стареньких, але доволі міцних статурою гуцулів про щось перемовляються, аби раптом вибухнути веселим реготом. А онде дівчатка, мов курчатка, вочевидь, відтанцювавши щойно, вирішили перепочити. Неподалік – юнак у мундирі вояка УПА. Той до загину боронитиме і свою Марічку, і рідну землю. А там що за пожвавлення? О-го! То теперішній «соловейко Карпат» Олександр Кварта потрапив у полон до охочих сфотографуватися дівчат. А поряд знимкуються з українцем у вишиванці гості з Прибалтики. Поодаль позують комусь горді легіні. «Ватра! Ватра!» – раптом лунає чиєсь, і вже ноги самі несуть тебе туди, де щойно запалахкотіло, набираючи щораз більшої сили, височезне багаття…

Та й тут довго не побудеш. Бо хочеться бодай перейтися поміж рядів, де що не виріб – твір мистецтва. Чи то вишиванки, на яких «очі лишиш», чи різьба по дереву, в чи витвори ковалів-умільців… Всього й не передивишся.

Бо (он) ще й ваблять до себе апетитно підсмажені шашлики, булькає у казані смачнющий бануш на сметані. А далі – вина-наливки, сири-печиво та всілякі інші смаколики. Всього й не перепробуєш.

Та й чи варто навіть прагнути осягнути те, чого, делебі, не осягнеш. Тим паче, що навіть у такий святковий час хочеться просто побродити безгомінними вуличками містечка. Де, що не вулиця, – пам’ятник, де, що не будинок, – меморіальна дошка.

Не можна без душевного трепету стояти перед бронзовою стелою, вчитуючись: «У цьому будинку у місцевої просвітительки Анни Москви гостили світочі української культури Іван Франко, Ольга Кобилянська, Лесі Українка». Невже он з того вікна милувалися колись довколишніми чарами гір такі велети духу?! Невже он по тій бруківці ступали їхні стопи?! Від однієї думки дух перехоплює.

Та чи тільки вони уславили буковинське містечко своїми відвідинами? Ось читаю, що на Вижниччині неодноразово побували і Михайло Коцюбинський, і Гнат Хоткевич, і Михайло Драгоманов, і Корнило Устиянович… (Як тут не загордитись мимоволі від того, що й наш земляк-миколаївчанин потрапив у когорту таких видатних особистостей?!).

І вже з дещо іншим, та не менш тремтливим почуттям стоїш перед будинками, на яких меморіальні дошки: «У цьому будинку в 1969 році розпочав творчу діяльність у складі ВІА «Смерічка» народний артист України Назарій Яремчук», «У цих стінах відомий український актор і режисер, лауреат Шевченківської премії Іван Миколайчук презентував свої ролі та кінострічки 60-70 років ХХ століття». І можна запросто зайти та посидіти у тиші залів, де вже у роки власної юності лунали голоси наших новітніх українських геніїв.

І таких місцин у Вижниці – чи не за кожним рогом будинку. Он споруда з меморіальною дошкою «У цьому приміщенні в листопаді 1908 року була відкрита перша Українська гімназія на Буковині. Відновлена у 1994 році».  А он будинок, де у свій час мешкав сам Юрій Федькович. Зовсім поруч – коледж прикладного мистецтва імені Василя Шкрібляка. І чого вартують лише відвідини музею цього навчального закладу. Тут такого дізнаєшся! Сам цісар вважав за честь прикрашати свої палаци виробами буковинського різьбяра, на честь якого й названо коледж. А вже сучасні європейські монарші особи знімали копії жіночих прикрас – витворів випускників Вижницького коледжу прикладного мистецтва, щоби вже у золоті оздоблювати власні голівоньки.

Та хіба про все розкажеш в одному газетному матеріалі? Тому, якщо доведеться бувати у тих краях, неодмінно завітайте в оте мальовниче, затишне містечко над Черемошем. Не пошкодуєте!

Степан Семенюк, м. Вижниця –м. Миколаїв

НАПИСАТИ КОМЕНТАР

Напишіть Ваш коментар
Вкажіть Ваше ім'я