Advertisement

Ця фраза неабияк потішила одну з чотирьох моїх внучок-школярок – Веронічку.
– Діду, а що таке плоскогубці? – запитало насамперед дівчатко.
Благо, якраз напередодні її молодшому братикові Сашкові хресний тато, вуйко Петро, подарував на день народження шикарний набір будівельника. З яскраво-помаранчевою каскою та широким паском у придачу. Ну, а основне, звичайно, – інструменти. Усе пластмасове, ясна річ. І яких там тільки знарядь праці не було?! До «дрельки» включно. Входили у комплект й іграшкові плоскогубці. Але як не намагався пояснити внучці їхнє справжнє призначення, у її голівочці ніяк не вкладалося одне-єдине: як при допомозі ось такого інструменту можна перемкнути телевізор з одного мультика на інший? Куди та як оті плоскогубці прилаштувати, аби сталося неймовірне диво – при їхній допомозі «листати» телепрограми? Він що – пульт?
І намарне виявилося тлумачити внучці, що колись й пульта ніякого не існувало та й «листати» було нічого – показувало лише дві програми. А перемикали їх ось такою, як у «мікрохвильовці», штукенцією. І якщо ця штукенція ламалася, то в пригоді ставали якраз плоскогубці. Прихопив ними металевий стержень, цик-цик, і вже дивишся іншу програму.
– А хто робив «цик-цик»? – здивовано округлила оченята Веронічка.
І ось тут я зрозумів, що мої потуги розтлумачити внучці тодішню «телевізійну механіку» не увінчаються успіхом. Бо мав би ще згадати, що й кольорових телевізорів тоді не було, а лишень чорно-білі. А у «перехідний період» між чорно-білими та кольоровими послуговувались тодішнім «ноу-хау» – специфічною плівкою. Та специфічність полягала у тому, що назагал прозора плівка тонувала усіма барвами веселки. Її «їзолєнтою» прикріплювали до екрану і тішилися, що дивляться «кольоровий» телевізор.
Або як пояснити, що в часі дідового дитинства у цілому селі було рівно стільки телевізорів, скільки є в одній їхній хаті. «А отут ви, діду, загнули! Фантазуйте, але знайте міру! – сміятиметься вже не тільки Веронічка. – Та, он, у цьотки Рузі їх аж три: у спальні, вітальні та на кухні. А ви сказонули – два на ціле село!». І попробуй доводь їм, що саме так усе й було: один телевізор мав голова колгоспу, а другий – лісничий. І такими «монополістами» на заздрість односельців вони були довгий час.
«А що ж ви робили, діду? Ні кіна, ні мультиків!» –запитають. «Чому ж? Кіно було! У сільському клубі. Денний сеанс і вечірній». – відповім. І розкажу, як щонеділі спозаранку бігли насамперед до «афіші», де вуйко Юрко мав прикріпити «шпанеглями» щойно написані плакати з назвами фільмів. І розносили вулицями найсвіжішу новину: вдень буде кіно «про войну», а ввечері – «про любов». Останнє стверджували тоді, коли бачили приписку «Дітям до 16 років вхід заборонений!».
Щоправда, далеко не вся сільська дітлашня раділа отому справжньому святу – вдень буде кіно. І знову ж таки попробуй поясни теперішній малечі, що багатьом бракувало жалюгідних п’ять копійок, аби придбати квиток на денний сеанс. Ціла гурма таких невдах збиралася під дверима клубу з єдиним слізним: «Вуйку, впустіть задурно!». Але той же вуйко Юрко бува невблаганним. На канючення «Та впустіть, вуйку!» піддавався лише під самий кінець сеансу. І тоді ми вривалися у зал, аби подивитися одну-дві «фільми» і тим мусіли вдовольнитися – ліпше хоч трохи, аніж нічого.
Але були й такі, що, головно у літню спеку, не вимолювали дозволу потрапити у глядацький зал, а намагалися непомітно проникнути туди через відчинене (душно ж!), але зашторене вікно. Таких вуйко Юрко, почувши підозрілі звуки, тут же виловлював і з ганьбою, на радість «чесних» прохачів, буквально викидав на вулицю, попутно даючи легкого копняка.
Був ще один спосіб потрапити «на кіно», але вже цілком легально. Це – крадькома залізти у курник, поцупити пару яєць в надії, що «продавщиця» цьотка Славка таки відрахує омріяні монети, а не подібним ганебним чином вижене зі склепу, пообіцявши навздогін про все розказати мамі, коли та прийде купувати «нафту».
– О, то ви, діду, були ще й з того покоління, яке крало курячі яйця. А у сільському магазині торгували нафтою!
І то вже буде взагалі чимось неймовірним розказувати, що дідове покоління пам’ятає ще й ті часи, коли у селі взагалі не було «лєтрики», а освітлювали хатини гасовими лампами. (Гас і називали по простому «нафта»). І наливали його з цистерни за магазином. Але таку розповідь нинішнє покоління діточок може зупинити отим анекдотичним: «Діду, а динозаврів пам’ятаєте?».
Хіба що найметикуватіші спробують перед тим ще упіймати на слові: «А як же демонструвалося кіно, якщо у селі не було струму?». І виправдовуйся тоді, що за клубом стояла будка. У тій будці знаходився моторець. Заправляли його пальним (чи то бензином, а чи соляркою). Деркотав він собі, виробляючи струм. А тим часом демонструвалося кіно. Вряди-годи, моторець міг заглохнути. Тоді уся глядацька ватага оточувала будку, щиро вболіваючи за вуйка Юрка, який лагодив зіпсуту техніку.
І подібних прикладів з інших царин тодішнього буття можна наводити безліч. Скажімо, чи повірить бодай хтось з теперішнього підростаючого покоління, що доступним у селі був один-єдиний…телефон. Знаходився він у сільській раді, і біля нього круглодобово чергував «дежурний». Він і сповіщав «екстренні» новини. Приміром, що цієї ночі у районному пологовому будинку Маруся Пиндикова народила хлопчика. З цією радісною новиною біг до Пиндиків, стаючи першим, хто «обмивав» новонародженого зі щасливим татусем та його родиною.
Дивовижею, поза всяким сумнівом, буде ще й таке: аби зателефонувати з одного міста в інше, треба було вдаватись до послуг «переговорного пункту», скажімо, у Миколаєві. І сидів, попередньо замовивши переговори, в очікування, аж поки телефоністка по гучномовцю не сповістить: «Львів. Третя кабіна!». І ти мав якихось три оплачених хвилини, аби сповістити в обласний центр необхідну новину.
І розказуй це тепер нашим дітям-внукам, коли за лічені секунди вони можуть зв’язатися не тільки з будь-яким населеним пунктом нашої держави, але й з країнами далекого та близького зарубіжжя.
Тому, розмірковуючи про таке, інколи раз-по-раз задаюсь дивним на перший погляд запитанням: а чиє дитинство було щасливішим? Наше, теперішніх дідусів-бабусь, а чи їхнє – наших дітей-внуків?
«Чудак-чоловік! Знайшов, що порівнювати!» – скаже дехто. І матиме рацію. Бо хіба порівняєш те, у що вдягаються-взуваються тепер, з тодішніми благенькими, часто латаними-перелатаними вбраннячками «на виріст», бо ще й доношували молодші братики-сестрички?!
Чи візьмімо звичайнісінькі дитячі іграшки. Чим колись бавилися теперішні бабусі? Правильно, ляльками! Але якими? Влітку здебільшого то були недозрілі кукурудзяні качани. Їхню волосінь дівчатка дбайливо розчісували, змагаючись чия «лялька» красивіша: з білявим «волоссям», а чи з червонявим? І хто чув про якусь там «Барбі»?
А чим розважалися ми, нинішні дідусі? Найпростіше було вибрати таку вербову гіллю, аби мала щонайбільше відростків. Обламав її – і вже маєш кермо «мотоцикла». Гуди собі, добавляй «газу» (звуку) і гасай вулицею, не обминаючи дощових калюж. А позаздрити міг хіба тим, хто якимось чином роздобув рафку від велосипедного колеса. Штовхаєш перед собою палицею ту рафку і ти вже водій вищого гатунку.
Ми ж зі старшим братом не полишали «автосправу» й взимку. Для цього треба було вряди-годи навідуватися до сусідки – кравчині тітки Пазьки у надії, що вдасться розжитися на одну-дві «качалки». (То таке дерев’яне осереддя від використаної шпульки з нитками). Здебільшого поверталися ні з чим. Але коли таланило, то було справжнім щастям для нас. Крізь отвір «шпульки» вставлявся дротик, і це слугувало основою для транспортного засобу. Знову ж таки, «диркай» по дерев’яній підлозі качалкою на дротику і радуйся, що маєш «машину». Конкурувати з нею міг хіба що перевернутий стільчик. Його ніжки – уявне кермо, і ти вже почувався у кабіні справжнього авто.
А тепер! Чи візьметься котрась маленя розчісувати недостиглий кукурудзяний початок, коли ляльок у неї, як кажуть, до вибору, до кольору. І великі, і маленькі, і очками кліпають, і навіть говорять. Або переконай котрогось карапуза, що з вербової галузки цілком можна змайструвати кермо мотоцикла. Навіщо такі труди, коли он він, іграшковий мотоцикл, який ще й блимає всілякими «стопсигналами» та видає звуки справжньої сирени. Набрид мотоцикл – пересідай на іграшковий автомобіль. Крути педалі, допоки й це не надоїсть. А у хаті іграшок, що у дитячому садочку! А то й більше. Принаймні від тих садочків, до яких ходили малята нашого покоління. Бо що там було? Дерев’яний коник, який своє відслужив, осиротіло тулячись, поламаний, до яблуньки… Чи іграшковий автомобіль, до якого годі було доступитися… Добре, якщо дощик піде. Тоді у пісочниці можна всілякі печери будувати з вогкого піску.
І я б цілком погодився з тим, що наші внуки живуть, немов у справжньому раю. Одяганок – повна шафа, іграшок – ціла купа, їдять, що душа бажає. Якби не одне «але». Маю на увазі вже згадані айфони – смартфони. Ще говорити добре не вміє малятко, а вже тягнеться до отого магічного екраника. А потім, підрісши, засинають та пробуджуються з нерозлучними «цяцьками». Вдень по закутках ховаються, аби лишень щось там споглядати. Дарма, що надворі сонечко сяє, сади цвітуть, пташки цвірінькають… Їм до всього цього байдуже.
«Зате, якими розвинутими, поінформованими ростуть наші дітки!» – стверджують опоненти. З цим теж можу погодитись, але частково. Бо ще треба з’ясувати: а що черпають звідти наші діти-внуки? Чи на користь воно їм, а чи на шкоду?
Взяти для прикладу оті мультики. Інколи самому моторошно стає, коли спостерігаєш, як огидні потвори ганяють одні за одними, рвуть когось на куски. То вам не милий дід Панас з «Вечірньої казки» зі своїм: «Добрий вечір, малятка, любі хлопчики й дівчатка!» та демонстрацією мультфільмів здебільшого на мотиви українських народних казок. Про Котигорошка там, Козу-дерезу. Тепер же малеча годинами може сидіти перед екранами телевізорів, спостерігаючи усе підряд. З дому не виштовхаєш!
Спробував би нас хтось тоді загнати у хати. І незалежно від пір року. Що влітку, що взимку, що восени, що навесні. Тільки-но зійде струмочками сніг, зазеленіє моріжок – і ти вже там. Пообідавши похапцем після школи та прихопивши під пахву старенького м’яча, ганяв з однолітками у футбол до самозабуття. Аж поки не пролунає мамине: «Ти уроки вже зробив?!». А влітку з футболом не розлучались до самого смеркання, а інколи навіть під місячним сяйвом догравали матчі. А перед тим купались до посиніння у ставку, рибку ловили у потоці, «войни» бавились у сосновому ліску. (Це – коли не треба було йти з мамою, прихопивши мотичку, на колгоспне поле). Восени бульбу пекли у картопляному бадиллі. Взимку у хокей грали саморобними (з того ж таки вербового гілля) «клюшками», де за шайбу правив уламок цеглини. Або ж каталися на таких же саморобних (з клепок старої бочки) лижах. Набираючи снігу у халяви кирзових чобіт. А ввечері треба було вибрати момент, аби мама не помітила, коли прилаштую на теплій печі вогкі онучі.
Тепер же усе з точністю до навпаки – спробуй виманити дітвору надвір, спробуй відірвати від телефонів-телевізорів. «Ми жили у такий час, вони – в інший», – кажуть мої ровесники. І з тим теж мушу погодитись. Нікуди від цього не дінешся. Такі реалії.
Але знали б ви, як досі п’янить душу озоновий аромат після теплої травневої грози. Як хочеться просто пробігтись по дощових калюжах після рясного літнього дощу. Як манить у далечінь барвиста веселка над усеньким селом, або навіює жаль за минулим літечком тужливе «курли-курли» журавлиного ключа, що неквапом розчиняється в осінніх небесах. Ото й міркую: як мало тоді нам треба було для щастя?! Звичайного простору, світла, вітру, води… Саме того, від чого зараз так вперто і добровільно відмовляється нинішня дітвора.
…У збірці анекдотів прочитав такий опус-фантазію. Мовляв, зустрічаються через кілька десятиліть теперішні дітки і кожен хвалиться своїми набутками дитинства. Перший з гордістю заявляє, що у нього тоді був айфон найновішої марки. Інший – що володів найкрутішим смартфоном. А третій скромно каже: «А у мене в дитинстві було…дитинство».
Не розсмішив мене той. З чого тут реготати? Хіба що можу долучитися до отого третього персонажа, принагідно ствердивши своїм внучкам: «А дідо ваш був ще й з того покоління, яке мало дитинство!». Ось тільки чи зрозуміють, про що їм казатиму?!

Степан Семенюк, м. Миколаїв

НАПИСАТИ КОМЕНТАР

Напишіть Ваш коментар
Вкажіть Ваше ім'я